Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 360

У 1918 р. він організатор партизанського загону, що вів боротьбу з румунськими окупантами в Молдавії і Україні. В квітні 1918 р. — березні 1919 р. в Одесі провадив військову та диверсійну роботу під керівництвом одеського підпільного ревкому. 5 квітня 1919 р. на чолі створеного ним партизанського загону Г. Котовський брав участь у визволенні Одеси від інтервентів та встановленні там радянської влади. У липні 1919 р. Г. Котовський був призначений командиром 2-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії. В складі Південної групи військ 12-ї армії (під командуванням Й. Якіра) в серпні-вересні 1919 бригада в жорстоких боях завершила 400-кілометровий похід від берегів Дністра до Житомира, взяла участь у розгромі білогвардійських військ під Києвом. У листопаді 1919 р. Г. Котовський брав участь у розгромі військ Юденича під Петроградом. У грудні 1919 р., повернувшись в Україну, очолив окрему кавалерійську бригаду, яка брала участь у розгромі денікінських військ, визволенні 7 лютого 1920 р. Одеси. В 1920–1921 рр. на чолі кавалерійської бригади брав участь у боях проти білополяків, у ліквідації військових підрозділів С. Петлюри, Н. Махна, Ю. Тютюнника. З жовтня 1922 Г. Котовський командир 2-го кавалерійського корпусу. Член ЦВК СРСР, ЦВК УРСР. Підступно вбитий. Похований у м. Бірзулі.

3

Волох Омелян Іванович (18.07.1886 р., станиця Калниболотська Кубанської області — 1937 р.) — отаман, політичний авантюрист.

Походив з робітничого середовища. Сам був робітником на Донбасі. До 20-ти років не мав систематичної освіти, хоча деякий час навчався в Харківській школі живопису. Потрапивши до армії в час Першої світової війни, одержав елементарну освіту, дослужився до підпрапорщика, а в 1915 р. закінчив школу прапорщиків, служив у артилерійських частинах, одержав чин штабс-капітана і бойові нагороди. У 1917 р. долучився в Москві й Харкові до процесів українізації армії й був обраний командиром 3-го запасного українського полку. Оскільки полк перейшов на бік більшовиків, О. Волох збіг до Києва, приєднався до гайдамацьких частин С. Петлюри.

Під час антигетьманського повстання О. Волох був на боці Директорії, конкуркував з П. Балбочаном за роль командувача Запорізької дивізії, однак зазнав невдачі і очолив повстанські виступи в районі Проскурова. З вересня 1919 р. — головний отаман повстанців УНР. У листопаді 1919 р. — командир ударної гайдамацької бригади Запорізької групи.

У кризовій ситуації в армії УНР наприкінці листопада — на початку грудня 1919 р. виступив проти С. Петлюри, здійняв заколот і перейшов на бік радянської влади, контактуючи з боротьбистами. За деякими відомостями, після закінчення громадянської війни працював у радянських органах. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальнею Голови ВУЦВК УСРР. У 1925–1928 рр. — завідувач відділом Держстраху, працівник Коопбудспілки. У 1929–1932 рр. — директор науково-дослідного інституту при Головному шляховому управлінні УРСР. Заарештований органами НКВС СРСР у 1933 р. Розстріляний.