Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 342

Договір про об'єднання Наддніпрянської і Галицької армій було затверджено на засіданні уряду УНР 29 грудня 1919 р. З цього приводу навіть було видано відповідну відозву. В ній, зокрема, говорилося: «Оповіщаючи громадян України про радісну подію — злуку обох українських армій під керуванням одного уряду Соборної України, Народне Правительство вірить, що віднині ніяка ворожа інтрига не розібє братерської єдности обох частин українського народу. Народне Правительство одною з перших своїх задач ставить заключення мира з Совітською Росією на умовах признання нею самостійности нашої Республіки і невмішування у внутрішні справи України. Для відновлення Самостійної Соборної Української Народньої Республіки українське зєднане військо і ввесь український народ повинні вжити всі свої сили, щоб вигнати панську армію генерала А. Денікіна з української землі і забезпечити для себе демократичні порядки». І далі: «Галицькі вояки! Нехай не буде серед вас сумніву і зневіри! Як матері однаково шкода своїх дітей, так і наша мати Україна не може дійти до спокою, поки ваша наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде вкупі з іншими землями Самостійної Соборної України».

Усі ці факти давали підстави для оптимізму. «Отже, справа об'єднання армій стояла неначебто на добрій дорозі, - констатує І. Мазепа. — І коли б після підписання договору Галицька армія негайно вирушила на схід для з'єднання з армією Наддніпрянською або, навпаки, Наддніпрянська армія змінила свій напрямок і повернула в район розташування галицьких частин, то обєднання могло стати фактом. Але до цього не дійшло. Галицька армія в її тодішньому стані була мало рухлива і взагалі непризвичаєна для партизанської боротьби. А Наддніпрянська армія мусіла в цей час якнайшвидше посуватися на схід, щоб відірватися від денікінців і тим уникнути небезпечних з ними боїв. Крім того, про самий факт підписання договору командування Наддніпрянської армії, через комунікаційні труднощі, які тоді панували на Україні, довідалося лише 3 січня 1920 р…»

Зволікання ж з конкретними діями оберталися очевидними втратами. В умовах спішного відступу з Правобережжя денікінців і явної перевтоми Червоної армії, що просто не встигала через брак сил займати великі території, для українських армій виникли сприятливі обставини, які давали змогу реально сподіватися на оволодіння ситуацією. Нагальним завданням стало відновлення регулярного фронту. Однак цього не сталося. Навпаки, події почали розвиватися майже за законами детективного жанру. Командування УГА поділилося на три табори: прихильників об'єднання українських армій, прихильників союзу з А. Денікіним і прихильників укладення угоди з більшовиками. У районах, що звільнялися від денікінців, поширювалися радянофільські тенденції, уособлювані, крім більшовиків, боротьбистами. Природно, ніякої координації дій не могло бути, а сепаратні ініціативи кожного дня вносили істотні зміни у взаємовідносини, позначалися на перспективі розв'язання щонайважливішого питання військового будівництва. Уряд жодної можливості вплинути на безконтрольний, непередбачуваний процес не мав, хоча мало не щодня на різних нарадах (склад їх так само без кінця змінювався) обговорював армійські новини, намагаючись реагувати на них відповідними постановами. Втім, і останні виробити вдавалося далеко не завжди.