Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 340

Історики дають різні оцінки союзу між Галицькою армією і А. Денікіним, кваліфікуючи його навіть «поворотною подією нової української історії». Важливо підкреслити, що М. Тарнавський та Начальна команда УГА від самого початку розглядали союз з добровольцями як вимушений крок і тимчасовий маневр. Вони вважали своїм головним завданням будь-якою ціною зберегти армію для подальших змагань за українську державність і, насамперед, у боротьбі проти Польщі за звільнення Східної Галичини. Ціною величезних зусиль та неймовірних втрат, у тому числі і моральних, поставлену мету у той конкретний момент бодай частково було досягнуто. Однак ніяк не можна скидати з рахунку й того, що перехід Української Галицької армії у табір денікінців остаточно розбив соборницький фронт українства, наніс непоправного удару по соборницькому процесу взагалі, привів навіть до формальної денонсації Акта злуки від 22 січня 1919 р..

Галицька армія становила переважну частину військового потенціалу УНР 1919 р. Однак поряд з нею існували й частини, сформовані з наддніпрянців. Під кінець року вони опинилися в особливо скрутному, по-суті у безвихідному становищі. Але, не бажаючи примиритися з поразкою, здатися на ласку переможців, борці за українську ідею, українську справу на засіданні уряду з участю командувачів військовими частинами 6 грудня 1919 р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися, у запілля ворога. Було також ухвалено, що у ворожому тилу, але окремо від військових груп, буде перебувати й уряд, який делегує до кожної дивізії своїх політичних референтів — П. Феденка, В. Скляра, Ю. Чубука, М. Герасима, Загурського, М. Левицького і В. Савенка3. Вони мали провадити політичну роботу серед населення й підгримувати зв'язок з Радою міністрів.

Загальна та й військова ситуація була вкрай складною. Армія УНР танула буквально на очах, і залишалось незрозумілим, наскільки вона готова до походу, до будь-яких серйозних бойових операцій. Епідемія тифу, хоч дещо й вгамувалася, продовжувала виривати з рядів бійців усе нові жертви. Саме тоді захворів і головнокомандуючий Дієвою армією, популярний у військах В. Тютюнник (невдовзі, 19 грудня 1919 р., він помер). Військове командування відверто висловлювало невдоволення від'їздом С. Петлюри за кордон (Головний отаман не знайшов за можливе навіть попрощатися з ним).

Однак часу на роздуми, на збори не було зовсім, і того самого дня армія залишила Чорторий.

Вважаючи Зимовий похід українських військ проявом партизанщини, тодішній прем'єр українського уряду І. Мазепа водночас відрізняє його від типової отаманщини. Пройшовши через багато регіонів Правобережжя, не маючи при тому підпільних баз, Українська армія виявила організованість, дисциплінованість, свідомість. Порівнюючи її дії з поведінкою повстанських загонів під проводом Н. Махна, М. Григор'єва, Зеленого, отаманів О. Волоха й Ю. Божка, Ю. Тютюнника, політичний діяч доходить висновку: «На тлі загальної стихійности та неорганізованості партизанського руху на Україні Зимовий похід був носієм організованости та свідомості. Тим часом як на широких просторах України гуляла отаманська свобода, в армії Зимового походу ми бачимо єдину волю командування. Там панувала організаційна розєднаність та ідеологічний хаос, тут строга дисципліна й послідовна вірність революційному прапорові Української Народної Республіки.