Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 339

З іншого боку, переконуючи в неможливості воювати під гаслами «єдиної та неділимої», Голова Директорії і Головний отаман С. Петлюра та командувач військами УНР М. Омелянович-Павленко у своїх зверненнях закликали вступати до регулярних і повстанських військ, що діяли в Наддніпрянщині. Опинившись у черговій «змові орієнтацій», стрільці почали вливатися до загонів різних отаманів, які потребували фахових сил.

Посилювався і вплив більшовицької агітації, яка вміло використовувала гасла відновлення української державності. Так, 26 листопада 1919 р. московське радіо повідомляло, нібито 2 тис. галичан вже перейшли на бік Червоної армії, хоча за даними Начальної Команди таких осіб могло бути лише кілька десятків. У виданому 2 грудня 1919 р. наркомом військових і морських справ Л. Троцьким наказі зазначалося, що радянські війська, що наступають, мають завдання «не поневолити Україну, але визволити її». Цей документ запевняв, що «Незалежна вільна Радянська Україна» буде вирішувати «сама, як вона повинна жити з Радянською Росією». Поширення таких ідей серед стрілецтва готувало підґрунтя для наступного союзу між УГА і Червоною армією.

За таких військово-політичних умов нова хвиля дезертирства досягла небачених розмірів. Вона неухильно зростала, починаючи з моменту укладення договору з Добрармією, і досягла апогею, коли галицькі частини кинули на протибільшовицький фронт. З'явилися і нові риси: якщо раніше з війська втікали поодинці або удвох, то тепер бойові лави почали залишати цілими групами. Так, наприклад, в ніч перед згадуваним наступом групи В. Зелінського (4 грудня) з I корпусу втекло 19 підстаршин і 72 стрільці, які захопили із собою кулемети, 19 коней та інше майно. За короткий час перебування цієї частини на фронті її становище погіршилося катастрофічно. У звіті за 18 грудня зазначалося, що через моральний стан і настрій корпусу та «перенасиченість» району його розташування «всякого роду агітацією» втеча з війська сягнула небувалих масштабів.

Версії та гіпотези, що висуваються «заднім числом» як альтернативні скоєному командуванням УГА (а їх чимало), гадається, всерйоз сприймати не варто. По-перше, — що сталося — те сталося, колесо історії назад не повернути і не перевірити можливості реалізації інших варіантів розвитку подій. По-друге, неупереджений аналіз ситуації доводить, що обнадійливих, реальних альтернатив вона в собі об'єктивно просто не несла. І все ж, мабуть, більше з морально-ідеологічного боку однозначно оцінити договір між УГА і денікінцями непросто, швидше за все — неможливо.

Українське командування розуміло, що Добровольча армія з кожним днем дедалі перетворюється на «живий труп». Однак воно, водночас, також усвідомлювало, що, падаючи, цей «труп» може розчавити Галицьку армію.

Під тиском більшовиків добровольці відступали через український фронт, де знекровлені тифом галицькі частини були нездатні на будь-яку протидію. Якби вони спромоглися протриматися хоча б шість-сім тижнів, то потреба у галицько-денікінському союзі відпадала б сама собою. Проте не було впевненості, що за цей час вони не будуть повністю розтрощені, загинуть.