Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 280

Під час зіткнень між українськими та білогвардійськими частинами у Києві сотні галичан було взято у полон та відправлено до табору біля Дарниці. На початку вересня більшість полонених звільнив загін отамана Зеленого, після чого, перейшовши за допомогою місцевого населення фронтову лінію, якою служив Дніпро, вони дісталися до розташування українських військ. Ці події свідчать, що добровольці не виконували домовленості з Галицькою армією. В поході українських армій на Київ епохальним став факт з'єднання наддніпрянських і галицьких збройних сил, які вперше за кілька століть виступили соборницьким фронтом за українську незалежність і державність. Хоча командування вдалося до невиправданого «роздвоєння» українських армій, спрямувавши одну їх частину на Київ, а другу — на Одесу, з військово-стратегічної, політичної, моральної точки зору київська операція мала колосальне значення. Вона відразу стала надихаючим прикладом для всіх національно- патріотичних сил, водночас — повчальним уроком напередодні нових величезних випробувань, перед якими опинилася нація, а, відтак і Українська Галицька армія.

«Так славно почався й так безславно скінчився похід об'єднання української армії на Київ, — висновує І. Мазепа. — Захопивши українську столицю ціною великих жертв в боротьбі з большевиками, ми вже другого дня без бою і без жадної користи для української справи здали її новим ворогам.

Оминаючи згадані вгорі хиби та помилки, допущені Наддніпрянським урядом та командуванням, треба сказати, що київські події були логічним вислідом того політичного москвофільства, точніше денікінофільства, яким жили вже в той час Галицький уряд і командування. Звідси та легкість, з якою провідники Галицької армії при першій же зустрічі з денікінціями безоглядно кинулися їм в обійми».

До такого повороту подій виявилося не готовим і оточення С. Петлюри. Спроби останнього виправити становище виявилися запізнілими й неефективними.

Навіть більше, з галицького табору, зі шпальт кам'янецького часопису «Стрілець» — органу галицького уряду і Начальної команди УГА — в С. Петлюру полетіли критичні стріли. Автором статей «До булави треба голови» і «Про військових фахівців», що саме тоді з'явилися, був О. Назарук — міністр преси і пропаганди в урядах В. Чеховського і С. Остапенка, що пізніше став «правою рукою» Є. Петрушевича, його найавторитетнішим радником. В згаданих статтях головна провина за київський «сором, який… не має собі рівного в нашій історії», як і за провали у військовому будівництві взагалі, покладалася на людей, «що й підпрапорщиками ніколи не були й навіть військової карти не уміють перечитати». Всі легко вгадували «в тих людях» Головного отамана С. Петлюру, інших отаманів.

В історіографічному сенсі варто хоча б побіжно згадати про памфлет О. Назарука «Рік на Великій Україні», виданий у 1920 р., де переважно в чорних тонах змальовується наддніпрянське керівництво (дещо м'якше — уряди В. Чеховського та С. Остапенка, але, очевидно, через причетність до них самого автора) і всіляко виправдовується політика галицького проводу.