Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 279

Оскільки дана угода була підписана від імені Галицької армії, вона хоча б формально не стосувалася армії УНР. Дійсно, генерал А. Кравс узяв на себе відповідальність як командувач однієї частини збройних сил України, а саме — Галицької армії (про армію УНР, умовно-петлюрівську, про об'єднані армії і т. ін. взагалі не згадується). В цьому можна вбачати як вияв сепаратизму (попри конкретні мотивації), так і певний «дипломатичний» розрахунок — залишити можливість для офіційного з'ясування стосунків між українською владою взагалі (УНР) і Добровольчою армією. Тим більше, що вибору у А. Кравса (не підписувати запропонований документ) практично не було. Можна було за непокірність заплатити життям, так нічого і не досягши.

Так чи інакше, однак для порозуміння з Добрармією Головний отаман направив свою делегацію на чолі з командувачем М. Омеляновичем-Павленком. Він віз пропозиції щодо досягнення згоди про спільну боротьбу проти більшовиків, а також про остаточне вирішення долі України Установчими зборами. Але по дорозі, поблизу Києва, делегація УНР зустрілася з М. Тарнавським, який повідомив про категоричну відмову ген. Брєдова вести будь-які переговори з «армією Петлюри», а також про його погрози відразу розправлятися з «петлюрівцями», якщо ті з'являться. Після цього наддніпрянська місія повернулася назад2. Позиція ген. Брєдова щодо порозуміння з УНР чітко визначалася в надісланій після цього телеграмі. В ній ішлося про можливість вести переговори тільки з галичанами, які є громадянами іншої держави, що були змушені залишити свою територію. Від армії та керівництва УНР в ультимативній формі вимагалося скласти зброю та визнати «единую и неделимую Россию». Оскільки представникам УНР не було змоги дійти згоди з денікінським командуванням, то підписаний договір став прологом (і досить зручним) для створення наддніпрянським табором легенди про «галицьку зраду».

Отже, далеко небездоганними виглядають звинувачення, зокрема з вуст колишнього прем'єра УНР І. Мазепи, що незважаючи на «хиби і помики, допущені Наддніпрянським урядом і командуванням», київські події стали «вислідом «політичного денікофільства» галицького уряду та командування». Він закидав буцімто наказ «не вдаватися до ворожої акції з Денікіним», при всіх його хибах не означав, що треба віддати ворогові столицю без бою1. Незрозумілим, правда, залишається, як можна боротися з озброєним ворогом, не застосовуючи зброї.