Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 273

Дещо меншими були масштаби терору проти українців у Північній Буковині та на Закарпатті, хоч лихо не минуло й українців цих теренів.

Керівництво Польщі відверто давало зрозуміти, що воно не побоюється і Денікіна, «з яким треба було тільки порозумітись… щодо Галичини й тоді ніяких Україн їй не треба було, а особливо сильної, великої України, яка, розуміється, найбільше мала би претензій на

Галичину. З своїх власних інтересів поляки не могли дуже зміцнювати українців. Їм було вигідно мати їх як загрозу для Денікіна, як засоб примусити його відмовитись од Галичини. І тільки для цього й у відповідних до цього розмірах вони могли на свій страх, навіть без згоди Антанти підпомагати кам'янецькому урядові»1.

Галичани все те розуміли і пізніше шукали допомоги проти польського терору в Денікіна — іншої можливості історія їм просто не надавала.

Як загальний висновок В. Винниченко пропонує дуже неприємну констатацію: «Обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували, з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката — польської шляхти, а другий у другого — Денікіна. Обидва продавали в неволю й визиск одну частину України за можність гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.

І через те згоди між цими двома злочинними урядами не було й не могло бути»2.

Конкретні історичні обставини склалися так, що в умовах обмежених можливостей для маневру керівництво УНР погоджувалося на дедалі більші поступки й підпадало під вплив галицьких політиків.

Очевидним прорахунком, зокрема, стало призначення командуючим Київською групою військ генерала А. Кравса, вихідця з Галичини, який керувався у своїх діях переважно регіональними, а не загальнонаціональними інтересами.

У вирішальний момент завершальної стадії київської операції черговий раз проявилися вади С. Петлюри як військового стратега. Замість того, щоб армійську групу А. Кравса відразу спрямувати на штурм столиці, він наказав очікувати приєднання до неї I галицького корпусу, який після захоплення Бердичева був втягнутий у важкі бої та знаходився на відстані 100 км від столиці. Таке невиправдане зволікання доволі ефективно використало командування Червоної армії, яке стягнуло до Києва 20-тисячний військовий загін під командою колишнього царського генерала Солодуба. Приборкавши страйк залізничників, більшовики встигли вивезти зі столиці основну частину матеріальних ресурсів. Навколо Києва було створено два оборонних кільця — перший мав довжину 90 км і тягнувся від Козина на захід до устя р. Ірпінь і повертав назад до Дніпра; другий, вужчий, мав довжину 40 км. На роботи по зведенню укріплень було залучено десятки тисяч місцевих жителів. Розташування цих кілець відповідало характерові залізничних шляхів довкола Києва; переміщення по них десятків панцерників перетворювало столицю у міцний бастіон1. Отже, справа здобуття Києва ставала значно важчою, ніж раніше, коли навіть без I галицького корпусу українські війська мали вдвічі більші сили, ніж більшовицька залога.