Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 261

До військового будівництва було внесено національні елементи (це стосувалося передусім уніформи вояків та старшин армії і флоту), затверджено нові військові звання, пов'язані з традиціями запорізького козацтва.

Але багато питань так і не було вирішено, залишилося «на папері». Тож зрушення у військовому будівництві були все ж незначні. Здебільшого воно перебувало в зародковому стані. На сполох П. Скоропадський вдарив лише після 11 листопада 1918 р., коли з'явився наказ німецького командування про евакуацію окупаційних військ з України.

У сформованому 14 листопада 1918 р. новому уряді виконуючим обов'язки міністра військових справ було призначено генерала Б. Шуцького, а його заступниками — А. Прохоровича та Ю. Корнієнка. Морським міністром став адмірал А. Покровський. 17 листопада 1918 р. був звільнений зі своєї посади начальник Генерального штабу військовий старшина О. Сливинський. Його заступив губернський староста Київщини, генеральний хорунжий Андріанов. Були замінені командири деяких корпусів та дивізій.

Коли до П. Скоропадського дійшли відомості про утворення Директорії, він оголосив загальну мобілізацію. Але вона майже нічим не зарадила загальному станові справ. Командувачем української армії гетьман призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера. Він мав якнайшвидше приборкати повстання. Фактично Ф. Келлер дістав диктаторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили та місцеві органи влади України. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, генерал Ф. Келлер утворив підпорядковану персонально йому «Раду оборони». В оточенні головнокомандуючого визрівала змова з метою повалення гетьмана. Генерал «дав добро» на гоніння проти українців. Офіцерські добровольчі загони вчинили низку варварських акцій проти національних святинь. Зокрема, вони знищили погруддя Т. Шевченка в Києві. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами, граф Ф. Келлер загострив відносини з командуванням багатьох військових частин гетьманської армії. Це, в свою чергу, призвело до того, що на бік повстанців перейшли Запорозька дивізія під командуванням полковника П. Балбочана та «сірожупанники». Тому вже 26 листопада 1918 р. П. Скоропадський звільнив Ф. Келлера з посади командувача всіма збройними силами України, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у П. Скоропадського не було сил чинити серйозний опір військам Директорії.

Жоден сумлінний історик не може пройти повз визнання масштабності антигетьманського повстання. Щоправда, для деяких авторів — це додаткова можливість віднайти в масовому русі й тіньові сторони — стихійність, неорганізованість, схильність до анархії, розбою, пограбувань, єврейських погромів, періодичних зрад і переходів у табір противників тощо. Керівникам повстання робляться закиди, що вони навіть не мали уявлення про чисельність збройних сил, що вливалися в антигетьманську боротьбу. І з тим не можна не погодитись. Хіба що варто зауважити — у даному випадку стихійність, неорганізованість, незапланованість і непрогнозованість зайвий раз доводили: революційні дії не були штучно підлаштовані, спеціально інспіровані, а стали результатом органічного заперечення монархічно-авторитарної альтернативи державної організації українського суспільства, природним потягом перервати полосу правління, яка виявилась абсолютно неприйнятною для більшості нації.