Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 260

У результаті чимало німецьких й австро-угорських солдатів відмовлялись брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями, нерідко передаючи (а то й продаючи) зброю місцевому населенню, й дедалі настійливіше вимагали відправки їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо. В «Історії Першої світової війни», виданої у Відні, зазначалось: «Поступово ставав дедалі діяльнішим більшовицький вплив на наші війська, які були розташовані в Україні».

Німецьке командування, що вважало власні війська надійнішими і замінювало ними австро-угорські, які поспіхом відправлялись на батьківщину, також досить швидко переконалось у відсутності імунітету проти «заразних» революційних впливів. Німецькі солдати йшли на безпрецедентні за законами воєнного часу кроки — прилучалися до повсталих, навіть до більшовиків Успіхи повстанців певною мірою зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг протиставити їм для свого порятунку, свого захисту.

В історіографії нерідко стверджується, що особливу турботу П. Скоропадський, професійний військовий, кадровий генерал, виявляв про створення боєздатної армії, і саме в цій сфері здобутки режиму були дуже вагомими. Здається, що це цілком природно, що так, в принципі, і мало бути. Однак подібні міркування є слушними лише до певної межі. Гетьман та його оточення насправді практично кожного дня ухвалювали рішення щодо будівництва збройних сил. І відповідних документів збереглася величезна кількість: про призначення вищого командного і середнього (старшинського) складу, затвердження штатів і комплектування кожної військової одиниці, видатків на утримання, технічне та збройне забезпечення, створення навчальних закладів і підготовку кадрів, облік призовників тощо. Але судити про результати роботи лише за «бюрократичним» (паперовим) критерієм було б надто необачно. Від логічних (П. Скоропадський головним чином продовжив принципові підходи до створення українських збройних сил, що викристалізувалися в останній період діяльності Центральної Ради), досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась «дистанція величезного розміру».

У вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, дуже швидко з'ясувалося, що підтримати його абсолютно немає кому. І це в той час, коли офіційно вважалося, що гетьманом було завершено формування української регулярної армії та військово-морського флоту. За документами, армія мирного часу складалася з 175 генералів, 14 930 старшин, 2 975 урядовців, 221 220 підстаршин і козаків. Було оголошено про створення восьми піхотних корпусів (17 дивізій, ураховуючи окрему Сердюцьку дивізію), двох бригад (Кримської та отамана Натієва) і чотирьох кавалерійських дивізій та однієї бригади.

Для потреб армії планувалося виділити 63 тис. коней, а щорічні видатки на утримання війська України мали сягнути 1 млрд. 254 млн. крб. Передбачались заходи і робились зусилля щодо забезпечення військ новітньою зброєю та технікою.