Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 263

Однак, питання про те, куди йти далі, що будувати на руїнах гетьманщини, яка соціальна верства має очолити рух — виявились дуже непростими для українських соціалістичних партій. На думку П. Христюка, це завдання було складнішим за організацію повстання: "Невдячна" суспільно-економична структура України не сприяла виробленню ясної клясової революційної лінії. 80 % селянського, хліборобського населення, менше 10 % пролєтаріята, все це вязало українські соціялістичні революційні партії в їх соціялістичних плянах. Селянський характер Української революції, здавалось, не підлягав ніякому сумнівові. В українській політичній пресі того часу повстання проти гетьманщини називали просто селянським повстанням; головною підпорою революції всі українські соціалісти вважали малоземельне та безземельне селянство. Робітництво при цьому вважалось цілком другорядним фактором".

Есерівський автор вважав, що позначалася тут і антиукраїнська політика російських партій, в тому числі й більшовиків, що викликала зворотну негативну реакцію: "Все російське, московське, хоч би й соціялістичне, вважалось контрреволюційним і ворожим. А поскільки мійський, індустріяльний пролетаріат України складався в значній частині з російських елементів, а ще в більшій мірі стояв під знаком московської культури й під проводом "загальноросійських" політичних партій, постільки ця ворожість переносилась і на неукраїнський пролєтаріят взагалі.

Так українські соціялістичні партії ізолювались і від того незначного відсотка пролетаріату, який був на Україні, й роспускались в селянськім морі".

Паралельно йшов процес зміцнення позицій дрібновласницьких верств — заможніших куркульських елементів села і міщанства. Доводячи, що полярні класи в Україні — капіталісти й пролетаріат — неукраїці, "чужинці", дрібна буржуазія спробувала взяти на себе роль репрезентанта "всього українського народу".

"В результаті вказаних чинників українська революція стала на роздоріжжу, — вважав П. Христюк. — 3 одного боку, міжнародня ситуація — революція в Німеччині й Австро-Угорщині, спроби соціялістичного будівництва в Росії — штовхала її на шлях пролетарської, соціялістичної революції; з другого, дрібнобуржуазна соціяльно-економична структура України й напруженість національних відносин, котра вела до розриву трудового фронту (на селянський український і пролетарський неукраїнський — національно) штовхали українську революцію на шлях творення української дрібнобуржуазної державності".

Однак, розвиток революції досить швидко переконав її лідерів у тому, що коли вони залишаться на платформі, виробленій Національниим союзом, то не здобудуть підтримки селянських і пролетарських елементів, настрої яких відзначались більшою лівизною і радикальністю.

Ініціатори антигетьманського повстання вважали, що головною його силою буде пролетаріат — міський і сільський. Досвід підтвердив ці розрахунки: "повстанська армія поповнялась переважно пролетарським елементом, себ-то тим елементом, який, перш усього, найбільш зазнав страждання й пониження від панства й який не мав великого хазяйства, що прив'язувало б його до хати. По містах і містечках активною, ініціативною силою було, розуміється, робітництво, як українське, так і неукраїнське".