Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 245

У цей час Польща сама знаходилася у важкому становищі, тому варшавський уряд не міг істотно впливати на збройний конфлікт у Східній Галичині. З приходом 11 листопада 1918 р. до влади Юзефа Пілсудського активізувалася боротьба за звільнення польських земель від німецької окупації, проте у державному керівництві не було одностайності щодо шляхів вирішення польсько-українського конфлікту. Захоплена гаслами Антанти про самовизначення народів частина польських політиків і військових виступала за відновлення Польської держави лише на власній етнічній території. Зокрема, військовий міністр Ридз-Смилка (до речі, його мати була українкою), всіляко стримував відправлення польських військ на львівський фронт. Але, зважаючи на постійні прохання польської людності захистити від "нечуваних українських знущань" (польські мемуаристи згодом визнавали, що то була свідома дезінформація), Варшава вдалася до рішучих заходів.

Уже на середину листопада завдяки внутрішній мобілізації і проникнення у Львів дрібних груп легіонерів чисельність польських військ тут становила 450 офіцерів та 3,7 тис. жовнірів. З прибуттям загону "Одсєч" і краківської частини генерала Роя 21 листопада польські сили у столиці Галичини зросли до 6,7 тис. Отже, у кількісному відношенні вони більше ніж удвічі переважали українські війська. Вищою була і їх боєспроможність.

Хід львівських боїв, вірогідно, могла переломити допомога Наддніпрянської України. Однак перші військово-політичні стосунки між керівництвом Української Держави і ЗУНР не принесли вагомих наслідків. Ще 5 листопада 1918 р. УНРада направила до Києва делегацію на чолі з О. Назаруком та В. Шухевичем. Під час її переговорів з Павлом Скоропадським гетьман погодився відправити до Галичини Корпус Січових Стрільців (СС) Євгена Коновальця — найбоєздатнішу частину, що тоді складалася з тисячі вояків, 30 офіцерів, кінної сотні і батареї. Але на зустрічі з О. Назаруком 13 листопада керівний виборний орган СС — Стрілецька рада, заявила, що доля української державності буде вирішуватися у Києві, а не у Львові, тому "не вільно відпускати зі Стрілецтва ані одного багнета". Відтак, з Наддніпрянщини вислали лише загін отамана Долуда (45 козаків), що спричинило поширення серед поляків безлічі чуток про величезну допомогу зі Східної України.

Внаслідок польського наступу 21 листопада 1918 р. українські війська за наказом командування без бою залишили Львів.

В історико-мемуарній літературі точаться численні дискусії з приводу виправданості такого відступу. Польські автори зі свого боку називають його "дивом" і "подарунком долі", бо поляки також обговорювали плани про можливість залишення галицької столиці. Не занурюючись у з'ясування суті цього питання, варто відзначити, що ці події відкрили другий етап польсько-української війни у Східній Галичині та значною мірою зумовили їх загальний вислід.