Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 246

Період з 22 листопада до 10 грудня 1918 р. став свого роду підготовчим етапом для переходу від локальних до широкомасштабних бойових дій, коли сторони, які ворогували, перегруповували сили та нагромаджували військовий потенціал. Розширення фронтової лінії змушувало шукати нові воєнно-стратегічні концепції ведення війни. Поряд із внутрішнім потенціалом західноукраїнської та польської суспільностей (співвідношення людських і матеріальних ресурсів між Східною Галичиною та Польщею становило приблизно 1: 5 на користь останньої) на розвиток збройного конфлікту посилювалися впливи міжнародних чинників.

Особливого значення набували стосунки галичан із наддніпрянськими українцями, дедалі рельєфніше вимальовувалися розрахунки посилення позицій через об’єднання обох гілок нації.

***

Щодо осені 1918 р. можна вести мову про переплетіння в суспільному житті України відразу кількох груп антагоністичних суперечностей. Не міг розв’язати миром питання про владу з гетьманатом не лише республікансько-демократичний табір Української революції. Не могли примиритися і різноспрямовані інтереси української людності Австро-Угорської імперії, що відійшла в небуття, й відроджуваної польської державності. Лише через крайній варіант — військовий чинник — вважали за найдоцільніше розв’язувати суперечності румуни з українцями Північної Буковини, а угорці — із закарпатцями.

Врешті виявляли дедалі більшу готовність втрутитися у вирішальну військову боротьбу за владу й найрадикальніші сили в Україні, осереддям яких були комуністи. Оправившись після серпневих невдач і поразок, Компартія (більшовиків) України критично аналізувала нагромаджений досвід, виносила необхідні уроки, перегрупувала ряди й без довгих зволікань почала підготовку до нових битв. Так, наприклад, газета „Киевский коммунист” здійснила принципову оцінку попередніх етапів боротьби і заключила спеціальну статтю висновками: „Досвід серпневої боротьби говорить нам про те ж, про що сказав нам наш партійний з’їзд: побільше організації, більше єдності й згуртованості, міцніше будувати партію, партією й революційними комітетами зв’язати в одне [ціле] всіх робітників і найбідніших селян… Легко померти в героїчній сутичці — важко місяцями вперто боротись за радянську владу, іноді відступаючи, лавіруючи, щоб пізніше ще з більшою силою бити ворога.

Шлях легкої миттєвої перемоги закритий перед нами — нам належить вперта довга боротьба…”.

На кінцевий успіх можна було розраховувати лише за наявності серйозних військових сил. Тому у нейтральній зоні (вузькій смужці на півночі Чернігівщини — її ширина коливалася від 10 до 30 км) більшовики почали формувати із решток партизанських загонів, що змогли пробитися з різних районів окупованої України, дві повстанські дивізії. Значний внесок у цю справу зробили В.Боженко, А.Іванов, М.Кирпонос, М.Крапив’янський, І.Локотош, І.Петриківський, В.Примаков, Т.Черняк, М.Щорс.

Відставка Г.Пятакова і посилення правого крила в партії на чолі з Е.Квірінгом не означали розв’язання всіх проблем. Чимало питань, як партійного будівництва, так і політичної стратегії й тактики, залишались по-суті відкритими. Ці завдання належало виконати ІІ з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві 17–22 жовтня 1918 р. 125 делегатів представляли понад 9 тис. членів партії.