Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 210

— Хай буде, — спокійно й впевнено мовив лицар.

Тихим вечором байдак причалив до пустельного скелястого берега. Все необхідне охоронці перенесли на землю, між двома прямовисними каменями влаштувавши велику криївку. Галабан повернувся на борт сам, почулися удари сокири, а як старший лицар приєднався до своїх товаришів, байдак почав тонути. Коли він повністю зник під водою, Івась тихенько мовив:

— Жаль…

— Кого тобі жаль, синочку? — запитав Галабан.

— Байдака. Він врятував нас в таку бурю, а ми його…

— Інакше не можна, — похмуро одвітив старший лицар, — Греки побачать, почнуть шукати людей. Тоді нам не пройти крізь азійські землі. Нині всім спати, а вдосвіта — рушимо. Дорога тяжка, будемо йти гірськими стежками, полонинами. Хлопці, погомоніть, кому першому йти дозором…

Біля двох тижнів пробиралися подорожні на південь. Гори ставали все вище, потоки буйніші. На полонинах паслися гурти корів. Хлопці хотіли увечері підібратися до худоби, щоб надоїти молока для хлопчика, та Галабан заборонив. Маруся підтримала його — Івасик обійдеться, треба бути пильними, щоб не потрапити в халепу…

Та халепа не забарилася. Вже тоді, коли з гірського перевалу на обрії засиніло море і старший лицар, задоволено всміхаючись, повідомив Марусі, що мета подорожі близька, зненацька повернувся дозір, і хлопці задихано повідомили про озброєну погоню.

— Скільки їх? — суворо запитав Галабан.

— Близько п'ятдесяти…

— Всім в ущелину! Бережіть хлопчика і Марусю. П'ять воїв назустріч погоні, щоб затримати напасників…

Та не встиг старший лицар завершити свої розпорядження, як між кедрами з'явилися вершники, почувся стукіт копит та іржання коней. Галабан важко зітхнув, очі його потемніли. Він обняв Івасика, притиснув до себе.

— Бачиш, синку, хто скаже, де кого чекає смертонька люта? Ти хоробрий хлопчик, рятуйся разом з матінкою, а ми затримаємо ворогів. Даю вам трьох лицарів, вони доправлять до Йордану…

Івасик з-під лоба дивився на вершників, ніби й не сталося чогось лихого. Потім він смикнув Галабана за руку.

— А навіщо їм вбивати нас, дідо?

— Вони не вбити хочуть, а взяти в полон…

— А потім?

— А потім продати в рабство.

— А що це таке?

— Тяжка праця, синку, у чужинців. Краще того не відати…

— Але ж звідтам є дорога на волю?

— Може бути. Та хто ж теє знає?

— Я не хочу, щоб вас убивали. Краще піти в полон, — сказав хлопчик, ніби вві сні. — Так хоче мій Тато…

— Ти теж так волієш, Марусю? — спантеличено запитав Галабан. — Лицарська честь не дозволяє нам здатися ворогу…

— Я не відаю, батеньку, — простогнала Маруся. — Та вірю синочку…

— Може, й так, — нахмурився старший лицар. — Перед відплиттям мене попередили, щоб у смертну годину прислухалися, що скаже хлопчик. Дивно це, проте…

Вершники, побачивши, що гурт людей не втікає, розсипалися широким колом, сторожко наближалися.

— Дідо, — озвався Івась.

— Що, синку?

— Скажи їм, що не будете змагатися, коли дадуть слово — не розлучати нас із вами…