Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 207

Біля води зібрався гурт мудреців-характерників, а за ними — лави лицарів при повному озброєнні. На списах майорять багряні короговки, вбирають око соковитими барвами строї — плащі й шаровари, іскряться самоцвіти на сагайдаках та піхвах мечів.

— Бачиш, синку, — шепоче Маруся, — все військо вийшло тебе проводжати…

Мовчить хлопчик, замислився. Погляд — десь у далині. Здається, він і не бачить нікого перед собою.

Старий характерник підняв руку, голос його луною прокотився понад водами Славути:

— Любий сину! Рідний Край вічно чекатиме тебе. Повертайся з побідою! Хортиця — вічна твоя твердиня. А щезне на землі — в Дивоколі повстане ще могутніша! Повертайся, синку, і бережи матінку свою…

Зненацька з-за обрію викотилося сонце, багряним оком глянуло на світ, бризнуло променями на вируючий потік ріки. Кривава дорога пролягла по водах Славути, і тим шляхом відпливав байдак.

Мовчав Івасик, ні слова не мовив на прощання друзям своїм — лицарям, і в тривожному серці старого мудреця вже малювалася страхітлива доля Зоряної Дитини. Знаки прощання були суворі й нещадні. В світі відсутня сила, здатна відвернути те, що мало статися…

Хлюпотить хвиля, у тугих вітрилах співає вітер, сонце встає у видноколі повносило, пломенисто, урочисто. Сум від прощання розвіявся, Івасик захоплено дивиться на круті береги, на розкішні заплави, на хмари крикливих чайок, що кружляють над водами.

Один з охоронців, молодий співець, вийняв з торби гусла, на-ладував і, поклавши їх на коліна, торкнувся пальцями струн. Чарівні згуки прокотилися над рікою. Маруся усміхнулася, торкнулася рукою до юнакового плеча.

— Гарно вирішив, хлопче. Розвій нашу тугу. Заспівай на щастя мені й синові думу…

— Яку ж тобі?

— Яку серце підкаже…

— Тоді я заспіваю про долю. А хлопці підтягнуть…

Співець з силою вдарив по струнах. Зойкнули гусла, ніби ранений птах. А потім пальці юнакові забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова:

— Браття мої! Друзі мої! Стежки-дороги стеле-вистелює кожному дівчина-доля… Руки її, ноги її — Сила стокрила, і горе стозоре, І смертонька люта, і воля у чистому полі… Хочеш — іди! Хочеш — сиди! Та не втечеш, не надійся, бо доля таки тебе стріне-зустріне, Як собі знаєш — жди чи не жди, А заспіває вона тобі пісню свою журавлину! Тільки хороброму скаже вона: — Любе ладо! Я тобі рада, буду з тобою довіку! А боягуза вона обмина: То вже не доля — бур'ян серед поля на стежці того чоловіка! Браття мої! Други мої! Див ясноокий з Поля Високого кличе нас до походу! Гусли мої, віщії струни мої Долю велику, стозору прохають козацького роду! Хто зберігає душу свою — Тому навіки і ріки, і море і гори закриють таємні дороги… Хто за Родину загине в бою — Піде до Рада, до Лади і Слави, в світлицю Великого Бога!