Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 206
Олесь Бердник
— Хіба Род не повний Володар Неба? — здивувалася Маруся.
— Кожна жива душа — спадкоємець своєї частки Неба, — пояснив характерник. — Оволодівши живою душею, Чорнобог прилучає до своєї влади все більший терен Небесного Поля. І Прав згасає, і темрява Нави сповиває Білий Світ…
— Тоді царство Прави може впасти? — злякано скрикнула Діва.
— Так, — згодився мудрець. — Ти збагнула. Для людей може навіки запанувати воля Чорнобога. Вони можуть навіть не втямити, що сталося. Молитимуться богам, народжуватимуть дітей, віритимуть кумирам, та все те буде ігрищем Чорнобога. Бог Род з Воями своїми відійде в пустельне Царство Вищої Прави, куди вхід Чорнобогу заказано. У вічності він сотворить нову Ойкумену, нових людей… проте, все те буде не для нас… Ти зрозуміла?
— Не зовсім, — розгубилася Маруся. — Ти сказав, що є такі племена, де Чорнобог прикинувся Світлим Богом. Хіба люди не можуть розпізнати, хто прийшов до них?
— Люди, мов діти. їх заворожує казка життя. Інколи жах для них суттєвіший, аніж висока й світла мисль. Чим владарює Рим? Жорстокістю й потугою своїх легіонів. У еллінів були мудрі вчителі — Піфагор, Сократ, Платон, Геракліт. Ти про них не відаєш, але ми знаємо, що то — наші Побратими з Гірської Оселі. Хто прийняв їхні заповіді та повчання? Піфагора спалили, Сократа отруїли, Геракліта вважали божевільним та дурником, Платона забули під громи скажених боїв та походів. А імператорам Риму поклоняються, мов Богові, бо страх оповив душу людей…
— А ті… куди ми прямуємо? Яку силу мають вони?
— Незримий імператор — Чорнобог, заволодівши нашим спадкоємством у Небі, неминуче стане володарем всього світу, всієї Ойкумени. Род не може знищити цю владу, бо вона тримається! нами, людьми. Род править любов'ю, Чорнобог — жахом. Раз люди впустили до серця Чорнобога — Роду там місця нема…
— А Син Рода, — прошепотіла Діва, — має утвердити в їхніх серцях Дух Любові, вернути до Рода, і вигнати Володаря Ночі геть?..
— Ти все збагнула, Свята Діво, — просвітлів характерник. — Я знаю — достойну матір обрало Небо для Сина Божого. Ти будеш йому вірним провідником і захисником… Дай обняти тебе, Марусино… кохана доню… Я знаю — ти повернешся до Рідного Краю, і навіки станеш його надією та вірою. А я… зі мною зустрінешся на полях Прави… а далі — як звелить Вітець Род… Прощавай, наша славна Доню…
* * *
Байдак відпливав на світанні. Біля щогли стояла Маруся з Дитям, пригортаючи його до грудей, а на прегарній голівці Діви красувався барвистий вінок з весняних квітів, ніби останнє прощання рідного краю. Охоронці, вбрані у шати простих купців (так було вирішено Радою Мудреців), оточували її мовчазним колом, дивлячись на кам'янисті береги Хортиці, куди вони (все може бути) і не зможуть вернутися, якщо доля не буде ласкава…
