Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 192

Так, в жартах і веселощах, під звуки пісень та гомін хвиль славутинських, під надійним захистом хортицьких воїв, пливло Зоряне Дитя з Матір'ю Судженою до заповітних порогів.

А коли завирував потік під днищем байдака, коли замиготіли гострі камені обабіч бортів, і в повітрі встала хмара водяних бризок, виграючи на сонці веселками-райдугами, Маруся тривожно запитала отамана Гору:

— Може, краще зійти мені з хлопчиком на берег? Мені боязно! Не дай Боже, трапиться нещастя…

— Ти гадаєш, Боже Дитя не має захисту того, хто послав його? — з подивом запитав отаман Гора. Прозорі очі лицаря дивилися на Марусю по-дитячому довірливо й вимогливо. — Ти ж сама знаєш, що не торкнеться його ніщо зле, доки…

— Доки? — майже нечутно озвалася дівчина. — Доки що?..

— Доки не здійсниться воля Рода-Бога, — твердо мовив лицар,

— Він ще немовля, а ти вже віриш йому, — з подивом сказала Маруся.

— І віритиму довіку, — кивнув Гора. — І всі русичі віритимуть, доки будуть воями. Бо ми в серці такі ж діти, як і він… Отож, вибирай, Діво! Виходиш на берег чи прямуєш з сином через пороги?

Маруся зважувалася лише мить. Потім відчайдушно скрикнула:

— З ним через пороги! І довіку!

— Славно, славно! — кивнув отаман, міцною рукою спрямовуючи байдак у вируючий потік поміж хижими скелями.

Кам'яні зуби миготіли обабіч шляху з жахаючою швидкістю. Вода вирувала, лютувала, водоспади гриміли. Маруся загорнула дитя свитиною, щоб воно не бачило скаженої круговерті порогів. Та синок невдоволено загукав, випростовуючись з-під затишку, заворожено спостерігав ревище переможної стихії. Коли байдак судорожно танцював на запінених верхів'ях бурунів та хвиль, Івасик радісно скрикував і махав рученятами. В такі хвилини дівчина спостерігала замилування в погляді отамана Гори, і не могла збагнути, від чого блищать його очі — від бризок води чи втаємниченої сльози розчулення?

А коли байдак, поминувши пороги, велично-спокійно поплив спокійною водою, старий лицар тихо запитав дівчину:

— Тепер ти зрозуміла?

Вона щасливо кивнула, вдячно поклавши ніжну долоню в мозолясту руку отамана.

— Не ховай його від грози і блискавиці. Його шлях — крізь небезпеки і перепони. Пам'ятай, дівчино…

— Я не забуду, — майже нечутно мовила вона.

Марусю з сином залишили на затишному островку біля самої Хортиці: туди, в твердиню воїв, вхід для жінок був закритий. Отаман Гора доручив старій бабі, господині невеликої землянки, доглядати дитя й дівчину, звелівши зачекати кілька днів, доки він домовлятиметься з колом характерників, як бути далі.

У баби Вітослави (так її звали) було кілька синів-лицарів, їм Гора доручив охорону дитини.

Господиня притулку ні про що не розпитувала Марусю, лише інколи, допомагаючи купати дитя, щось шепотіла, здивовано-вражено розглядаючи рожеве тільце, великі ясно-сині очі. Дівчині здавалося, що баба бачить щось невидиме навіть для неї. Одного разу Вітослава не витримала.

— А де твій ладо, дівчино? Чому мандруєш сама з дитям? Чи, мо', він загинув у бою?