Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 44

— Подружилися Змій і Лебідь. Змій жив у своєму світі — серед трав і квітів, серед озер і густих лісів. Над його царством котилися тумани, тиша й сум панували над болотами й чагарями. А Лебідь літав у небі, дихав чистим повітрям, співав пісні радості, розмовляв з зірками. То було його царство — безмежне небо. Інколи він пролітав над володіннями Змія. І Змій закликав його до себе:

«Спустися сюди, поглянь на квіти мої, на болото, на трави. Тут так приємно ніжитись і спати. Відпочинь, невже не набридло тобі літати?»

«Не набридне ніколи, — клекотів Лебідь. — Нема яснішої радості, ніж радість польоту».

«Дуже дивно, — сказав Змій. — Я ніколи не знав радості польоту. Хотілося б мені звідати її. Чи не даси мені ти крил своїх, щоб злетіти в небо?»

«Залюбки, — радо відповів Лебідь. — То друга радість вільних птахів — допомагати іншим».

Він спустився у царство Змія, скинув крила, сказав товаришеві: «Лети».

Оперився Змій, махнув крилами, піднявся в небо! Побачив він глибінь і неосяжність царства Лебедя. Власне царство здалося йому мізерним, воно губилося внизу серед хмаринок. І заздрощі зародилися в душі у Змія. Захотів він царство Лебедя собі забрати. Для цього треба було навіки залишити собі й крила лебедині. Літав, літав у небі Змій, а потім сильну втому відчув. І впав на землю. Спочивши трохи, знову піднявся. І знову впав. Злобою пломеніючи, приповз він до Зміїхи-матері і все їй розповів.

«Щоб силу мати для польоту в небо, — сказала мати, — треба кров із серця Лебедя точити й пити щодня. Та кров тобі дасть силу».

Змій послухав ради матері, кинувся до Лебедя, що ждав його біля болота, і пазурами розірвав груди товаришеві. Заструмилася кров, Лебідь скрикнув жалібно:

«Що ти дієш, Змію? За добро моє так платиш?»

«Хто сильний, той законом сили діє, а не якимсь добром, — зневажливо сказав Змій, впинаючись у серце друга пазурами. — Тепер ти згниєш в болоті, а я у небі пануватиму й на землі».

Лебідь, розтерзаний, сказав:

«Підступний Змію, ти не вб’єш мене, бо я безсмертний. Тяжкі муки я витерплю за те, що Змію хитрому повірив і крила гадині віддав. Та прийде час, з небес далеких до мене прилетить матуся-Лебедиха і нові крила дасть мені. Тоді наступить твій кінець».

Лаота, розповідаючи легенду, весь загорівся. Чорні щоки його пашіли вогнем, очі блищали. Здавалося, ніби він сам переживав страшні муки Лебедя і ненавидів підлого зрадника.

— Тихо, — стримав його Вайвасвата. — Ти дуже кричиш. Он поглядає сюди один вояк. Бачиш, косує оком?

— Ет, — пробурмотів Лаота, знову загортаючись у лахміття. — Байдуже… Що з мене взяти?

— Лаото, — спитав згодом Вайвасвата. — Так чому ж Чорний Володар узяв собі такий знак? Хто він — Змій чи Лебідь?

— Ха, — насмішкувато озвався старий раб. — Знайшов Лебедя… Е, хлопче! Досить того, що я сказав. То казка стара й химерна. Може, хтось інший розгадає її тобі…

Обоє замовкли, думаючи про своє. Ритмічно гули механічні пристрої в нутрощах корабля, лопотіли вітрила. Погойдувались на хвилях, вилаштувавшись журавлиним ключем, інші кораблі. Все вище випливало сонце на небосхил. Поривами дув теплий вітер.