Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 46

— Зажди, — вхопив старого за руку Вайвасвата. — Одне прохання…

— Кажи…

— Ти де будеш?

— Не знаю. Хіба знає птах, де зупиниться. Перед смертю хочу пройти весь Атлантіс. Хочу бачити людей, хочу дихати волею, хочу розповідати дітям казки, хочу сіяти маїс, хочу збирати плоди в садах!

— Лаото! Коли буде змога — побувай на острові Лопала. То мій рідний острів. На півночі Атлантіса… Там мої батьки. Якщо живі, скажи, що я здоровий, згадую їх. Може, колись побачимось.

— Знайду, — твердо мовив Лаота, стискаючи долоню Вайвасвати.

— Батько Діавара. Мати Анура. Не забудеш? Скажи, що нова доля веде мене. Скажи — як стріла в польоті! Мати знає…

— Скажу…

Темна постать Лаоти повзе до борту. Щезає. І ніби й не було старого раба. Гупає хвиля в корабель, хмарою срібляться бризки в променях грозового сяйва, люто котиться ніч у просторі.

Довго дивився в пітьму Вайвасвата, усміхався сам собі, радів тому, що сталося. Втома поволі зморила юнака, і він заснув.

Прокинувся Вайвасвата від страшного грому. Йому снилося, що вогняний Пір’ястий Змій летить над світом і язиком розпеченим злизує дерева, квіти й зелені трави. А після нього залишається чорна смердюча стежина. Все ближче, ближче Змій, вже його язик торкається Вайвасвати! Юнак розплющив очі. І знову заплющив їх від багрових спалахів…

Кораблі чорними привидами оточували скелястий острів. "У воду сходили когорти вояків. На острові палали села, чулися крики, вибухи. Довгі металеві труби на кораблях вивергали синювате полум’я, пронизливий свист роздирав повітря, а на острові вгору злітали будівлі й люди.

Попід хмарами кружляли вімана — летючі кораблі Сліпучі фіолетові промені інколи спалахували на них, і тоді довгі багрові язики схоплювалися на землі.

Вайвасвата тремтів од гніву й страху. Він спочатку не міг осягнути того, що. бачив. Збагнувши, хотів кинутись у воду, щоб діяти, допомагати тим, хто гинув у вогні. Його кликало серце, воно не могло стерпіти такої жахливої наруги, такого злочинного вбивства людей.

І в ту мить осяйна блискавиця зупинила Вайвасвату. Він завмер. Болісно стислося серце, затріпотіло. Випливли в свідомості слова: «Знак тобі — блискавиця».

А потім внутрішній голос нечутно сказав:

— На лезі меча йдуть люди Атлантіса. Нові зерна ждуть нового поля. Сторожа вогню винесе з полум’я зерна нового посіву.

Вайвасвата кинувся на палубу, ламав руки собі, гірко плакав. Що з ним? Чи потішаються демони лиха, чи божевільний розум його знущається над власним господарем? Хто скаже, хто порадить?

А простір гримотів полум’ям, роздирався криками жертв, радістю й злобою переможних когорт Атлантіса. Вайвасвата, закутавши голову плащем, не дивився, не хотів бачити, думати, жити…

Його привів до тями доторк чиєїсь руки. Вайвасвата підвів голову. На нього дивилися страшні очі Чорного Володаря. Хрипкий голос насмішкувато сказав:

— Так ти пильнуєш господиню свою? Рабе поганий, ти проспав битву. Ради перемоги дарую тобі провину! Неси господиню на берег. Де другий раб?

— Не знаю, — озирнувшись, сказав юнак. — Уночі був… Моше, впав сонний у воду. Велика хвиля була…