Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 42

Ось і вихід у море. Невисока хвиля лиже пісок. У сутінках бовваніють пальми, громаддя города Золотих Воріт тане в тумані.

Вайвасвата загорнувся в старенький плащ, притулився до старого раба. Вони сиділи в закутку на кормі й дивилися на безкрає море. Вітер посилювався.

— Як тебе звати? — запитав Вайвасвата.

Старий раб поглянув на юнака з подивом, сумна посмішка з’явилася на товстих пошерхлих губах.

— Хіба не все’дно?

— Як же кликати тебе? — здивувався Вайвасвата.

— Досі кликали — рабе поганий, — байдуже мовив старий раб. — Мати колись називала Лаотою… То було дуже давно. Може, уві сні…

— Уві сні, — повторив гнівно юнак, — Де ж країна твого сну?

— Далеко на сході. За морем. Там буйні ліси. Багато звірів. Є такі великі, як гори.

— А не обманюєш? — перепитав Вайвасвата.

— Ні, я сам бачив. У моєму племені тих тварин пускають в бої. Військо Володаря Атлантіса напало на наші міста й селища раптово. В небі з’явилися вімана — вогненні змії. Вони палили будівлі й людей. Бойові ху, тварини, про які я казав, оскаженіли від жару, топтали наших вояків. А потім з кораблів зійшли вояки Атлантіса і забрали малих дітей. Дорослих вбивали. Я виріс тут, у городі Золотих Воріт. Я забув свій край. Я забув усе… Хіба, може, ще згадую пісню…

— Яку пісню, Лаото?

— Пісню матері. Вона співала мені, як носила на руках…

— Заспівай ту пісню, Лаото… Заспівай мені…

— Спробую… — Лаота зачудовано дивився на Вайвасвату, хитав головою. — Дивний ти… Дуже дивний…

Потім заплющив очі, ніби прислухаючись до далекого, нечутного голосу. Шуміла хвиля океанська, тонко свистів вітер у щоглах, глухо двигтіли нутрощі корабля. В той ритм почала вплітатися тиха пісня Лаоти.

Пісні мої, — Пісні матерів священні, Заворожіть сина чарами стовічними, Щоб не знав він напасті, ні хвороби лютої, Ні стріли ворожої, ані долі рабської…

Лаота схлипнув судорожно, одвернувся. Глухо пробубонів:

— Все. Забув далі… Не вберегла мене мати… ні від неволі, ні від напасті… Виріс у рабстві… постарів у рабстві.

Вайвасвата мовчав. Затуливши обличчя долонями, палав на вогні чужого болю, додаючи ще й власного. Що міг він сказати Лаоті, чим зарадити?

Довго мовчали вони. Старіти раб задрімав під одноманітний шум хвиль. Вайвасвата дивився на холодну просторінь моря, думав. Все щезає, гине в безодні віків… І багаті, й жебраки, і володарі, й раби… Чому ж кипить битва? Навіщо? Хіба забирають земні воєводи до країни предків багатство й славу, рабів і золото? Все залишається тут. Для чого ж стільки мук і страждань?

На щоглах блідли грозові вогні, напиналися червоні вітрила. Кораблі пливли швидше. На морі з’явилися білі буруни.

— Лаото, — пошепки мовив Вайвасвата. — Що то за вогні над нами?

— Де? — пробурмотів старий, позіхаючи. — А, на щоглах! То грозова сила, то блискавиця в рабстві…

— Блискавиця? — здивувався Вайвасвата. — Як же її спіймали?

— Чаклуни Чорного Володаря вміють здобувати грозову силу, — сказав Лаота. — Із зерна. Із кристалів…

— Не збагну…

— Я теж знаю мало. То таємниця жерців і чаклунів. Грозова сила штовхає наші кораблі, підносить у небо вімана — летючих зміїв. Тут, на кораблі, є вімана. Я сам бачив…