Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 43
Олесь Бердник
— Я теж бачив. У палаці. Тільки не думав, щоб із зерна…
— В зерні велика міць — впевнено сказав Лаота. — Яке мале, а посади — виростає високе дерево! Еге, зерно — то таємниця богів…
— Ти віриш у богів, Лаото?
— Вірю, — оглянувшись, сказав старий раб. — Тільки не в тих, що стоять у храмах. Не в тих, яким приносять криваві жертви жерці…
— А в яких же, Лаото?
— Я бачив їх, Вайвасвато. То справжні боги…
— Де ти їх бачив? — схвильовано запитав юнак.
— Я тоді пас буйволів у горах. Це було давно, коли я мав стільки літ, як ось ти. Я сидів на березі потоку й співав пісню. Нікого навколо… Лише я, гори й мої буйволи. Аж тут з’явилися вімана…
— Летючі човни?
— Еге. Тільки не такі, як у Чорного Володаря. Вімана були великі, блискучі. Вони опустилися над потоком. З них вийшли боги. Тіла їх сяяли, як сонце, на лиця не можна було дивитися. Серце моє забилося, страх кинув мене на землю…
— Вони не зачепили тебе?
— Ні, Вайвасвато. Вони побачили мене. Один з них наблизився. Я ледве не вмер од страху. Я почув голос, гучний, як труба. «Не бійся, син Атлантіса, — сказав голос. — Посланці Швета-Двипа не зроблять злого».
— Швета-Двипа, — прошепотів Вайвасвата. — Ти теж кажеш про казковий край. То він справді є?
— А є, — зітхнув Лаота. — Острів сонця, острів світла. То наша надія, Вайвасвато. Може, колись володарі Швета-Двипа прийдуть сюди… Тоді не буде рабів…
— Чому ж вони не приходять, Лаото? Чому ждуть?
— Не знаю, — жалісно сказав старий раб. — Може, вони ждуть, щоб ми самі просвітили свій розум. Хто думає про Швета-Двипа, Вайвасвато? Хто? Лише діти…
— Це правда…
— Ото ж бо… Я знаю лише одне — я бачив богів. І вірю, що онуки наші житимуть у царстві Швета-Двипа… По палубі з гуркотом пройшла група вояків. Вони лаштували біля бортів якісь пристрої з довгими трубами, тривожно перемовлялися. Лаота штовхнув Вайвасвату в бік.
— Тихо, — прошепотів він. — Почують — кінець… Над обрієм сходило сонце. Воно хутко вигулькнуло з-за стіни туману, сипнуло променистими стрілами на вітрила, на хмари. Вітрила налилися кривавим багрянцем. Чітко визначився на них обрис Пір’ястого Змія, що тримає у кігтях Лебедя і терзає його серце. Вайвасвата поглянув на вітрила, перевів погляд на своє кільце. Знову Пір’ястий Змій…
Коли вояки відійшли, юнак нахилився до Лаоти.
— Скажи мені, що означає змій на вітрилах?
— То знак Чорного Володаря, — пошепки відповів Лаота.
— Сам знаю. Бачив його на воротах палацу. Навіть кільце таке маю…
— Кільце? Покажи…
— Ось воно…
Лаота схопив руку Вайвасвати, зачудовано дивився на кільце. Потім схвильовано сказав:
— З ним можна бути вільним. Ти знаєш?
— Знаю.
— Чому ж залишаєшся тут?
— Не пора ще…
Лаота відвернувся, замовк. Шепотів щось собі під ніс, кутаючись у ветху накидку.
Вайвасвата смикнув його за туніку.
— Ти забув розповісти про Пір’ястого Змія…
— Так, так, — пробурмотів Лаота, дивлячись невидющим поглядом на море. — Я розкажу. То стара казка. Мені розповідав її один чоловік.