Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 31
Теодор Константин
— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.
— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.
— Я дуже втішений.
— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?
— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.
— Танцюватиму тільки з тобою, милий.
Під час танцю Міка прошепотіла:
— Ця машина дійсно твоя?
— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.
— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.
— Це довга історія.
— Розкажи, мені цікаво…
— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.
— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.
—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.
— Я хочу знати, — наполягала Міка.
— Хай уже після танцю…
Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.
— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.
— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…
— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.
— Обіцяй нікому ні слова.
— Клянусь!
— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?
— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.
— Ти відгадала.
— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.
— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.
— Де ж працює ваша милість?
— Обіцяй навіть не писнути ніде.
— Ой, не роби з себе чогось таємничого…
— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.
— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?
— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.
— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?
— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…
— Я вмію мовчати.
— Це я, мабуть, відчув інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.
Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:
— Ти давно знаєш дядька Флоріку?
Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:
— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.
— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?
— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.
— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.
— Чому?
— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.
— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?
— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.
— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.
— Але ж то не чесно.