Читать «Капітан далекого плавання» онлайн - страница 30

Тут почувся голосок маленької Інгрід:

— Що ти там почув, татусю?

— Слухав голос водяної королеви…

— А хіба вона є?

— Напевно.

— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:

— А як її зовуть?

— Так само, як і тебе. Інгрід.

— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.

— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…

— Хто ж мене сюди привезе?

— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.

— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.

— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.

— Татусю, я теж люблю дядька Фане.

— Розумнице моя!

Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.

РОЗДІЛ 7

На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:

Кохання наше пломеніє,

І в його полум'ї горю я.

А коли сумом даль завіє,

Тобі я пісню подарую.

— Тобі подобається пісенька?

— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.

Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.

— Тобі подобається мій голос?

— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?

— Не хочу бути співачкою.

— Чого ж ти прагнеш?

— Щось трошки вище.

— Наприклад?

— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.

— Хто тобі сказав?

— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.

— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.

— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.

— Яку?

— Роль купальниці.

— Гм… Такий фільм появиться не скоро…

— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.

— Куди накажеш?

— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.

— Гроші є.

— Тоді вези мене кудись у бар.

— Поїхали!

На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.