Читать «Феміністка» онлайн - страница 35

— Намбабвія… — повторив я замислено. — Н'тлубу!

— Ваша уходить! — нагадав мені гладкий мурин.

— А може, рубонемо із двох стволів, щоб і стіни були в крові? — благально подивився на мене Барабаш.

Я застромив парабелума за пояс.

— Нигер, — сказав я, — он человек… Тьху, добалакався! Негри — теж люди. Так що забирайся звідси на хрін зі своєю гранатою… втямив, обревку?

Барабаш позадкував до дверей.

— Дружба — фройндшафт! — помахав він гранатою муринам, котрі з жахом стежили за кожним його порухом. — Венсеремос! Москва — Пекін, єднаються народи! Короче, хінді-русі — пхай-пхай… поняли, блеки, чи ні?

— Линяємо! — скомандував я, відчиняючи двері. Барабаш розмахнувся й пожбурив гранату між столики.

Ми кулею вискочили з кафе, і з розчахнутих дверей в обличчя вдарив крижаний вітер.

— За мною — бігом! — скомандував я, звертаючи в прохід між гуртожитками.

Скількись часу ми гнали через вигін, сапаючи й хекаючи мов пси, аж біля автостради Барабаш зупинився й утер чоло.

— Оддихни… на тобі лиця немає! — Він зненацька зареготав. — Ото, мабуть, полякалися блеки. Либонь, там у всі діри полізли ховатися, коли ця штука покотилася під ногами!

— Щось вибуху не чутно… — сказав я, прислухаючись. Барабаш зачудовано вивалив на мене свої балухаті очі.

— А чого це йому, в хріна, бути!

— Не втямив?

— Так це ж макет! Це я на базарі купив… де ото іграшки для діток продаються! Второпав, еге?

Скількись часу я мовчки дивився на нього, а потім сплюнув.

— Ну, ти своєю смертю не помреш! Отаке устругнути…

— А вони там репетують од жаху, а вони на стіни деруться! — задоволено сказав Барабаш. — Ну, та з цими блеками інакше й не можна — пістолети в них і свої єсть, а от граната з висмикнутим кільцем їх одна й спинила…

— Та вже ж, — буркнув я, — стрельни, то важіль вискочить — і всім гаплик… Скажу шефові, щоб тобі премію виписав за винахідливість!

— Ой, — крутнув головою Барабаш, — боюся, що, крім киздюлів, мені він нічого не випише!

Над автострадою горіли оранжеві ліхтарі. Ми попростували хідником, потім звернули ліворуч і, спустившись у діл, вийшли до стоянки.

— Добре погуляли! — сказав Барабаш, відчиняючи дверцята й залазячи на переднє сидіння. — Далі що?

Я сів за кермо й махнув сторожеві, щоб відчиняв браму.

— Так ти кажеш, отой салон Мандела тримає? — поспитав я, виїжджаючи на шосе.

— Хрест по пузі вибриком! — забожився Барабаш. — А що?

— Масаж любиш?

— Ого!

— Значить, гаття до неї!

В глибині скверика стояла ошатна кам'яниця о два поверхи. «Парадиз» — горіло на ній неоновими літерами.

— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш.

— Люди вгору йдуть… не те, що ми з тобою! — сказав я. — Цікаво тільки, де вони гроші беруть на це, от що!

Барабаш загилив ногою шкляні двері, й вони аж задвигтіли. За шибою вигулькнув симпатичний писочок.

— Ви записувалися? — поспитало юне створіння, пропускаючи нас досередини.

— Ми? — перепитав я, розглядаючи це диво з ніг до голови. — Ти що, лялю, з глузду з'їхала?

— У нас тільки по запису!

— А ти хто така? — суворо запитав Барабаш.