Читать «Феміністка» онлайн - страница 33

— Революція, — кивнув я задоволено, — діло не ледаче! Ану веди нас до цього комуняки!..

— Вперед, гицлю… залізними легіонами! — сказав Барабаш, стусаючи його в шию. — Тільки ж дивися мені — не подумай тікати… бо як зловимо, то так не відбудешся — будемо ґвалтувати, поки кричати не перестанеш, а тоді заріжемо! Ножакою шварк по горлянці — й суши лапті! — Барабаш висолопив язика й похилив голову набік, показуючи, як це воно буде. — В цьому ділі я спец, так що начувайся!

Ми пройшли попід будинком яких сто метрів, і негр показав на східці, які провадили в підвал.

— Не пальцем тицяй, — гаркнув я, турнувши його вперед, — а веди, втямив?

— Що, — спитав Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу, — не врубається, бугаїна? Так зараз факінг будемо робити! Фак-фак цумахен — і всі діла!

Негр поволі став спускатися в підвал. Внизу горіла жовта лампочка. Чутно було, як з кафе долинає гучна музика й регіт. Тримаючи мурина за комір, я дістав з наплічної кобури парабелума й, розстебнувши шкірянку, застромив його за пояс.

— План курять, обревки! — сказав Барабаш, принюхавшись.

— Угу… — буркнув я, принюхуючись і собі. Тоді спустився з останньої сходинки й пхнув мурина до дверей. — Пішов!

Він конвульсивно вдихнув повітря й, чимдуж шарпонувши за клямку, розчахнув ті двері навстежень.

Ну, то була й картина! Уявіть собі підвал, сяк-так переобладнаний під кафе, а в ньому — всуціль одні мурини, причому найрізноманітніших барв, од бузково-синьої до чорної мов смола. Над столиками плавали сувої тютюнового диму; тяжкий пульсуючий реп гупав у колонках, розвішаних під стелею, й усе це збіговисько з його репетом, димом і темними фізіономіями схоже було на якусь диявольську тусовку.

— Добрий вечір, хлібороби! — ревонув Барабаш.

— Хело, блеки! — гаркнув я на всю горлянку — й так потурив свого бранця в карк, що той сторчголов пролетів через усенький підвал, перевертаючи столики й збиваючи із ніг кожного, хто траплявся на дорозі.

Музика урвалася, й у кафе запала тиша. Потім зала зненацька заворушилася — з десяток чорних фігур піднялося з-за столиків і кинулося до нас, понагинавши голови, мов бугаї.

— Команда була: сидіть! — знову ревонув Барабаш, високо піднімаючи руку.

Я глянув на нього, й у мене щелепа відвисла: цей обревок тримав гранату, й із неї навіть кільце було висмикнуто!

— Хто не втямив команду? — обізвавсь я й собі. Тоді відкинув полу шкірянки й витяг із-за пояса парабелум. — Блатні, еге?

Мурини позадкували. Усі вони були на війні, і їм добре було відомо, що воно таке — граната! Та й мордяки наші красномовно свідчили, що ми не завагаємося скористатися цією штукою ані на мент… Держачи парабелум стволом догори, я роззирнувся навкіл і, загледівши бармена, поманив його пальцем до себе.

— Моя пуза гуляй, — сказав я йому. — Кай-кай сюда, быстро!

— Чего? — не втямив бармен. Це був звичайнісінький білий хлопчина, й на його лиці видно було переляк — вочевидь, він добре знав, що таке одморозки.