Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 63
Леонід Кононович
Бетеер побрався під гору, й ревисько двигуна зненацька зросло устократ, це був справжнісінький грім, який переріс у могутнє крещендо, котре вже несила було витримати, й коли мене знову підкинуло, то я з превеликим здивуванням утямив, що лечу в повітрі, а земля чомусь опинилася збоку, й там видно колону бруднозелених приземкуватих машин, з котрих плигають і розбігаються навсебіч фігурки в плямистих комбезах, а ще видно кущі цегельнорудого й оранжевого полум'я, і трохи далі, в руїнах напіврозвалених будівель, — короткі уривчасті спалахи автоматного вогню…
… а затим уся та панорама перевернулася ще раз, увіччю майнуло низьке зимове небо з клоччям сірого хмар'я, а земля опинилася просто піді мною й стала стрімко зближатися й зближатися, аж врешті я вгатився внеї всеньким своїм тілом, підлетів і, перевернувшись, закляк горізнач.
Я лежав у придорожній канаві. В рота набилася грязюка. Метрів за двадцять горів підбитий бетеер. Вибух майже розшматував його навпіл. Трохи далі валялася догори колесами бойова машина піхоти. Смерділо вибухівкою. Стріляли зусебіч, й стрілянина не вгавала — певне, транспорт узяли в кліщі й тепер методично працювали на знищення живої сили противника.
Бліцкріґ, подумав я. Хтось добре підготував оперцію. Якби ж не ці кляті наручники…
Стрілянина урвалася, неначеб ножем її обрізало. Скількись часу тривала тиша. Потім на дорозі почувся тупіт.
— Зібрати зброю, боєприпаси, — сказав голос із прикрим кавказьким акцентом. — Обшукати машини. Контрольний час — п'ять хвилин.
Дудаєвці, втямив я. І загін переважно з добровольців — команди подаються російською.
— Його не могли зоставити на базі, — знову озвався командир. — Цей транспорт ішов у Моздок.
— Розвідка зафіксувала, як його виносили з бункера, — відказали англійською.
Я вухам своїм не повірив.
— Ронні!.. — крикнув я, випльовуючи грязюку. — Ронні, я тут!
Хтось натиснув спуск автомата. У в'язку мокру глину з огидним цмоканням вдарило декілька куль. Яких півметра — і вони зробили б з мене геть незлецький друшляк.
— Не стріляти! — гаркнув командир.
Над канавою замаячили озброєні постаті. Одна зпоміж них нагадувала горилу, вдягнену в камуфляж.
— Фак' ю! — вражено гукнула вона. Тоді закинула автомат на плече й плигнула вниз. — Ти живий?
— Воскрес… із мертвих! — буркнув я, ледве підводячись на ноги.
На дорозі знову застрочили автомати. Потім хтось пронизливо закричав — і відразу ж замовк, неначеб удавившись.
— Аскер? — спиталися нагорі.
Я підвів голову. На дорозі стояв бородатий чеченець у натівському комбезі.
— Хто ви?
— Польовий командир Біслан Магомедов. Ваш код?
— Дванадцять. Професійне псевдо — Оскар.
— Пароль?
— Газават.
Командир глянув убік.
— Зніміть з нього наручники.
До мене підскочив якийсь хлопчина з допотопним ППШ й спритно відімкнув браслети.
— Нууу!.. — сказав я, розглядаючи свої руки.
На взір це було щось таке, як сира яловичина, котра почала вже потроху розкладатися. На додачу до всього ще й кисті понабрякали й поробилися… ну, як дощові гриби, їйБогу!
— Держи, — сказав Ронні, дістаючи індивідуальний пакет. — Бинтуй.