Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 52

Він стенув плечима. Справді, про що тепер балакати!

— Крім того, — помовчавши обізвавсь я, — у вашу групу вкрався провокатор!

— Ну? — не повірив Аслан. — І хто?

— Каратеїст! — коротко сказав я. — Отой, що працював з вами на розборках. Знаєш?

— Глобус? — поспитався Аслан.

— Він так назвав себе? — швидко запитав я.

Аслан кивнув.

— Він сказав: моя кликуха — Глобус. Я з Чечні. Воював за Дудаєва, був поранений. Через кілька днів їду в Грозний. Отак собі — випадкова зустріч…

— Випадкова! — з сарказмом сказав я. — Нуну! Де він зараз?

В коридорі залунали голоси. Потім відчинилися двері, й до приміщення увійшов командир спецназу, а з ним якийсь цивільний.

— Я сказал — освободить! — гаркнув він.

Його тут, певне, добре знали, бо черговий за пультом відразу ж зірвався на ноги й виструнчився.

— Их взяли с поличным! — понуро сказав командир. — Вот этот был с оружием… а с чеченцами тоже надо разобраться!

— Не ваше дело, полковник! — Видно було, що цей чолов'яга не звик, щоб з ним сперечалися. — Вы что, пререкаться хотите со мною? Выполняйте приказ!

Спецназівець сплюнув. Тоді добув ключі й відімкнув нашу клітку.

— Выходи… — буркнув він. — Вот так всегда: работаешь, работаешь, рискуешь жизнью… а потом!..

— Не вам обсуждать оперативные мероприятия вышестоящего начальства! — відрубав цивільний. — Где остальные двое?

Забряжчали двері, й з інших камер виштовхнули ще двох чеченців.

— Вещи? — обернувся до командира спецназу цивільний.

Той вийшов у сусідню кімнату й повернувся з брезентовим мішком. На столі появилося моє посвідчення, парабелум, портмоне, ремінь… Оце Мурат, подумав я… оцето зв'язки!

— Все? — поспитавсь цивільний, коли я полічив гроші.

— Все, все… — сказав я, ховаючи портмоне. Тоді надів наплічну кобуру й застебнув ремінь. — Тютілька в тютільку, — наче в ощадкасі!

— Свободен! — буркнув цивільний. — Вы тоже, полковник!

Ми вийшли надвір. Сніг вже перестав. Смеркалося, й на вулиці спалахували ліхтарі.

Коло воріт стояло моє авто. Трохи оддалі — чорна «волга» з якимись незрозумілимим номерами.

— О, — сказав я, підходячи до своєї машини, — МурМур! Ти що тут робиш?

Той викинув у вікно недопалок і, перегнувшись через сидіння, відчинив дверцята.

— Шеф послав… визволяти декотрих шукачів пригод! Залазь!

Я сів за кермо. Аслан з тими двома вмостився на задньому сидінні. В боковому дзеркалі видно було, як ззаду підкотив темносиній БМВ й загальмував, не вимикаючи двигун.

За кермом сидів Ронні, коло нього Барабаш, а на задньому сидінні виднів звірячий писок Гестаповича.

— Цілий екскорт, — посміхнувся МурМур. — Добре, що Ронні з тим чеченцем встигли вислизнути — Мурат зразу ж натиснув на всі важелі, щоб визволити вас! Але вам, — він озирнувся на Аслана, — доведеться покинути територію України!..

— Чому? — здивувавсь той.

— Такі умови поставили ті, хто звільнив вас. Щоб за двадцять чотири години духу їхнього не було! В «Тартарі» вже лежать квитки на поїзд.

— Оперативно! До речі, — обернувся я до Аслана, — хтось із ваших вже, здається, виїхав у Чечню?

— Сьогодні вранці, — відказав Аслан. — Троє. І з ними Глобус.