Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 47

Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.

Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.

— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.

Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.

— Э, что за дела… открывай!

В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.

Засув лежав на підлозі, геть вивернутий з гнізда. Металеве полотно дверей трохи погнулося.

— Казлеете, да? — поспитавсь я, залазячи в рундук. — Сильно умные?

У валютній будці було четверо стрижених молодиків у шкірянках. Ще один сидів у кутку на стільці. Рот в нього був заклеєний липкою стрічкою, під оком багровів синець.

— Базарвокзал? — криво посміхнувшись, поспитав я. — Хернямурня?

Один з молодиків зробив невловний рух, і в руці блиснув автоматичний ніж.

— Ша!.. — придержав його вилицюватий хлопчина з лисячим писком. — К этому не лезь… не успеешь! — І до мене: — Шо нада?

— Надо? — здивувась я. — Это ты меня спрашиваешь? Ты че не открывал, — борзой, что ли?

Вилицюватий понуро глипнув на мене.

— Дела здесь… не видишь! — кивнув він на куток, де сидів отой неборака.

— Должник? — поцікавивсь я.

— Барыга. Занял пятсот баксов, — а отдавать хрена! Вот казьол, да?

— И всегото! — вигукнув я. — За пятсот баксов ты мужика прессуешь? Я не ошибся, э?

— Кончай дуру гонить! — скривився вилицюватий. — Говори, че надо… а это наши разборки!..

Я зітхнув. Далі пошукав у кишені й добув кілька зіжмаканих папірців.

— Держи! — простягнув я вилицюватому. Тоді підійшов до гендляра й зірвав липку стрічку. — Свободен. Вали отсюда!

Той схопився на ноги й зміряв мене поглядом з ніг до голови.

— Мужик, век не забуду… Где тебя найти?

— Вали, вали… — буркнув я. — Надо будет, я сам тебя найду! Уматывай, чего стал?!

— Шо ты хотел? — обізвався вилицюватий, коли за гендлярем зачинилися двері.

Я позіхнув. Далі втомлено сів на стілець і, закинувши ногу за ногу, запалив. Ті четверо стояли й дивилися на мне. Насправді ж їх було не четверо, а десятків, либонь, зо два, й тримали вони під контролем увесь привокзальний район, збираючи данину навіть з отих бабусь, котрі торгують цигарками. Вилицюватому гендлярі дали прізвисько Щур, а ще один суб'єкт з цієї бригади відомий був під колоритною кличкою Удав.