Читать «Довга ніч над Сунжею» онлайн - страница 41

— Бачиш, — замислено сказав я, — робота детектива — ненадійне джерело до існування. Стільки справ доводилося мені провадити, а жодна з них не обійшлася без якоїсь травми: то підстрелять тебе, то руку поламають, а то дадуть по голові… Рано чи пізно прийде година, коли я зароблю таке каліцтво, що подальша робота в «Тартарі» стане геть неможливою. І куди тоді податися? Я ж нічогісінько не вмію, — ото калічити та вбивати людей, а більш нічого!

— А оце хіба дає якісь гроші? — поспиталася вона, з відразою заглядаючи в ящик, де шаленіла двометрова плямиста змія.

— Ще б пак! — вигукнув я. — Зміїна отрута — це ж один з найкоштовніших товарів! Та й врешті чим же мені ще займатися — не квіти ж вирощувати, справді… Крім того, якоїсь великої загрози од цих створінь немає.

— Немає? — подивилась вона на мене.

Я посміхнувся.

— Гаразд, продемонструю тобі ще один трюк. Ніні, не треба боятися… покладись на мене, прошу тебе!

— Добре, добре… — буркнула вона. — Що за трюк?

— Отут, — сказав я, підходячи до величезного шкляного ящика, котрий стояв у кутку, — живе одна з найстрашніших отруйних змій — африканська кобра, котра цікава тим, що плюється отрутою. Зазвичай радіус її засягу дорівнює двомтрьом метрам, і цілить вона в очі. Смерть наступає миттєво. Втім, навіть якщо отрута потрапляє на відкриту шкіру, то ефект часто такий же самий… Словом, небезпечна тварюка. Так от, дивись…

– Ідіот! — сказала Леся, відступаючи назад. — Ти… ти що, хочеш випустити її?!

— Кажу тобі, не лякайся! — гримнув я на неї. — Я що, схожий на придурка?

Вона зціпила зуби. Видно було, як її б'є лихоманка.

Не звертаючи більш на неї уваги, я підняв верхню шибу й закріпив її фіксаторами. Кобра була насторожі — вона скрутилася в клубок, виставивши голову й страхітливо роздувши капюшон на горлянці. Я ледве чутно засвистів. Її тіло здригнулося; голова хитнулася з боку на бік, немов би виражаючи вагання; відтак змія стала немов би осідати: капюшон спадав, кільця розслаблювалися… Натомість же ж тіло заструмувало по шклу, аж над краєм ящика піднялася плеската й чорна як вугіль голова.

— Йди, йди… — півголосом сказав я, простягаючи до неї руку. — Ну?

Кобра перевалила через край шкляної клітки й стала обкручуватися довкруг руки. Вона рухалася легко й без видимих зусиль. Зблизька специфічний запах її слизу став простотаки нестерпним.

— Бачиш? — озирнувсь я на Лесю.

Всетаки вона була мужньою жінкою — ні пари з уст, тільки губи міцно стиснуті, й білабіла… ну як стіна, не інакше! Трималася, правда, кроків за десять од мене.

– І… і вона тебе не вкусить?

Я знову посміхнувся. Кобра сягнула плеча й стала поволі обкручуватися довкола шиї. Хвіст її був ще в ящику — ця тварюка сягала більше двох метрів завдовжки.

— Вона мене любить! — гордо сказав я, проводячи долонею по її слизькому тулубу, вкритому лускою. Змія немов би втямила, що я сказав — і засичала, роззявивши пащу й дригаючи своїм роздвоєним жалом.

— Ннічого собі!.. — пробурмотіла Леся.

— Кобру, — сказав я, зніміючи з себе змію й обережно запускаючи її в ящик, — приручити неможливо — врешті, як і будьякого іншого плазуна. В них немає такого інтелекту, який дозволяв би розрізняти ієрархію зграї — провідника і його підлеглих. А, між іншим, на цьому базуються всі взаємовідносини між людиною і вищими тваринами, особливо собаками. Скажімо, Більбонський визнає мене своїм провідником, так би мовити, альфою, і тому скоряється моїм командам. Якщо ж я почну в чомусь поступатись йому, то він вирішить, що альфою тепер стає він, і намагатиметься сам керувати мною, Що ж до змій, то до них застосовується інша метода. Дуже проста — коли яйце лежить в інкубаторі, то людина привчає майбутню змію до своїх біострумів. Зародок дуже чутливий — він відчуває крізь шкаралупу биття твого серця, електричні розряди й навіть функціонування твого мозку. Якщо людина достатньо довго й близько перебуватиме коло гадючого кубла, то жодна з гадюк, які звідти вилупляться, її не вкусить. Змієлови гадають, що вона вважає таку людину за істоту свого ж роду.