Читать «20 000 років під кригою» онлайн - страница 12
Мор Йокаи
На жаль, і з цього м'яса не можна готувати консервів гуляшу. З моїх знахідок корисними поки що виявилися тільки яйце діорніса та сало птеродактиля. Спробував я зварити й м'ясо птеродактиля, але воно, хоч і не мало нудотного запаху, проте було дуже несмачне, наче м'ясо кита.
Еге, думаю, коли в допотопні часи тваринний світ був отаким, то люди справді мали підставу стати вегетаріанцями (якщо взагалі тоді існували люди).
І нарешті я спробував щастя з первісним ведмедем (Ursus palans). Величезну ведмежу лапу поклав у казан — вона перетворилася на холодець. Смак її не був ні нудним, ні гидким. Цей холодець я розклав по принесених мною бляшанках, які потім запаяв оловом.
Але навіщо мені піклуватися про майбутнє? Навіщо тут, у краю вічної зими, я, оточений дикими звірами, похований в глибинах льодових нетрів, буду зазирати на багато років уперед? На що мені сподіватися? Які надії ще живуть у мені?
Ті надії, що їх плекають моряки, які зазнали аварії. Отож і я сподівався, що, можливо, моїм товаришам пощастить повернутися додому. І можливо, вирушить нова експедиція в північні краї і розшукає кинутий «Тегетгоф». Дослідники там знайдуть пляшку з запискою, в якій написано, що я не загинув, що я тут. А ще я можу визволитися звідси й повернутися на корабель. Можу, можу… хто знає, що може ще трапитися?
Я хочу жити.
Тільки пізніше я побачив, до якої колотнечі нагорі спричинилося моє куховарство. З усіх тварин ведмідь має найгостріший нюх. За цілу милю він чує, коли китолови витягують здобич і лишають м'ясо на кризі. Тож ведмеді не могли не почути, що я на дні печери готую такі лакомі страви.
Поки на дні печери я трудився на благо людства (я тут був його єдиним представником), серед білих ведмедів вибухнув заколот. Коли я вибрався з прірви, то побачив, що всі ведмеді гризуться! Доки доводилося їм тяжкою мукою здобувати кожний шматок м'яса, вони були добрими й слухняними. Та, спробувавши дарового м'яса і завдяки нюхові дізнавшися, що харчів у мене багато, вони почали бунтувати.
До печери увірвалися знадвору всі дикі, грабіжницькі племена, і моїх уже приручених ведмедів прогнали від добутого з льоду мастодонта. Не допомогло й те, що я почав видзвонювати тривогу об льодові стовпи.
Щоправда, я не дуже перелякався заворушення серед ведмедів, бо до мене добратися вони не могли. Я був від них на п'ятдесятиметровій глибині, а стіни цієї прірви гладенькі, як дзеркало, лише де-не-де вкриті гострими крижаними шипами.
Проте якесь дивне молодецтво спонукало мене рискнути піднятися машиною на міст. Я гадав, що зможу знову приборкати ведмежий рід. Засобів для цього в мене було достатньо. А саме — хлороформ, лампа з сліпучим сяйвом, шматки м'яса.
Та коли я піднявся на міст, то враз утратив усяке бажання втихомирювати ведмеже плем'я. На освітленій верхній плиті, яка, власне, була широкою галереєю прірви, принаймні сотня білих ведмедів гризлася між собою, а поміж ними метлялася ціла зграя нахабних голубих лисиць. Тут зчинилася така буча, що в мене зникло будь-яке бажання втручатися в неї. Навіть уже приручені ведмеді знову стали дикими. Не впливало на них і світло лампи, а на розкидані мною шматки м'яса жоден звір не звертав уваги. Це був справжній бунт у тваринному світі. Та один з ведмедів таки впізнав мене. Бідолашна Бебі! Вона не могла взяти участі в боротьбі, бо їй заважали рукавиці. Вона тільки зіщулилася за великою крижаною брилою, на верхівці якої гордо стояв відважний Марципан, шалено відкидаючи донизу кожного заколотника, що дряпався до нього.
