Читать «Зворотня сторона Демонології» онлайн - страница 12

Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода - приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.

- Хто?! - прозвучало питання звідкись згори.

Я назвалася і повторила своє пояснення.

- Процедура? - прошипів жіночий голос, - а довідка у вас є?

- Яка довідка? - здивувалася я, передбачаючи ускладнення.

- Про проходження медичного обстеження.

- Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.

- Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.

- Які двері?

Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.

Печальна доля оббивателя порогів - в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.

Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви - Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.

Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку - “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.

З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.

- Чого ви тут двері довбаєте? - почувся голос зсередини, - не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.

- А я ж хто по вашому? - визвірилася я, - інкасація?

- Тьху-тьху-тьху.

Двері обережно прочинилися.

- Щось я вас не пам'ятаю.

- А я стажерка. Перший день працюю.

- Вам що, теж в газети потрапити закортіло? - поцікавилися двері.

- Чого б це?

- Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

- Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, - невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

- А, може, ви мене пустите всередину, - спробувала я, - а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак - солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

- Ви що, дівчино, на чаї ворожите? - поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. - А хочете, я вам кави замовлю?