Читать «Кодло» онлайн - страница 71

Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.

– Що сталося, Боян? - підкинулась на ліжку Дафна, - Бачив щось?

Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.

– Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…

– Психований авантюрист… - схвально прошепотіла я, - Твоя Яна мала рацію!

Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.

– Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним "будуть змушені попрощатися". Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я - ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.

– Ну ти даєш… - вражено мовила Дафна, - а якби тебе застукали?

– Сказав би, що на трамвай чекаю! - вибухнув Боян, - А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?

– Боян, не заводься! - порадила я, - Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді - можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…

– Ага, дуже цінна, - Боян пожував губу, косячись на двері, - Він сказав - цитую - "На обід давно не подавали риби". Як вам, а?

– Він що, псих? - вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.

– Я спершу теж так подумав, - підтримав її Боян, - Лише її справді не було.

– Кого?

– Нікого. Риби.

– Якої ще риби?

– Та ніякої! - не витримавши, заволав Боян, - Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!

– Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, - мовила я, - Ми сходимо з розуму. Вам не здається?