Читать «Кодло» онлайн - страница 72

– Схоже на те, - кивнула Дафна, - Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?

– … в якому не подають на обід риби, - затято мовив Боян.

– Боян, припини, заради всього святого!

– Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?

– Щось таке слизьке і смердюче, - відразу ж зголосилася Дафна.

Я спробувала підійти з іншої сторони.

– Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні м’ясо…

– В рибі багато фосфору, - додала Дафна.

На цьому ми вичерпалися. Ми сиділи, тупо споглядаючи один одного, в голові не було жодної думки. Боян закрив обличчя руками, ніби усунення нас з поля зору могло допомогти йому зосередитись. Дафна відкинулась на подушці зі смутним виразом примхливої великомучениці. Я її розумію, в такому стані хочеться лише пірнути під ковдру і тихенько страждати. Ще й пережити скільки неприємностей, починаючи з "вуздечки" і закінчуючи… Стоп! Ось воно!

– Боян… Ти пам’ятаєш, як ми зняли з Дафни ту залізяку?

Боян підняв голову.

– Ну. За допомогою ключа. Я ж казав Еванові…

– Та я не до того! Ключ! Ключ, який Дафна дістала в якості пророцтва!

– Пам’ятаю, а як же. Тільки риба…

– Та лиши ти дідькову рибу в спокої! Ви пам’ятаєте, яке "пророцтво" витяг з пирога Еван?

– Кільце, - мовила Дафна, - Ти, Боян, ще тоді згадав про Фродо Баггінса.

– А, справді, було таке. Так що?

– Боян, можеш знайти кільце? Може, це нам щось підкаже…

Він розплився в усмішці.

– Гм… А я вам казав, що наші професори схожі на назгулів?

– На кого? - здивувалась Дафна.

– А, та байдуже. Добре, зараз принесу.

Боян підхопився, криво усміхаючись, і, нашіптуючи "one ring to rule them all, one ring to find them…", вирушив по кільце. Дафна провела його очима.

– От блазень! Як він мене дратує останнім часом!

– Це напевне від того, що в тебе цигарки закінчились, - мудро зауважила я, - Боян не винний, такий вже у нього темперамент. Ти б бачила, як на нього Еван наскакував. Звинувачував у всьому підряд…

– Та ну? А в чому?

– Ну, він чомусь вирішив, що ідея з "вуздечкою" належить Боянові… Нісенітниця, звичайно.

– А що, як ні?

– Дафна, та ти що? Навіщо це йому?

– А навіщо це Герді? Навіщо - Томашу? А у власному сусіді, Тоні, ти впевнена? Я вже нічого не розумію! Кому тут можна вірити? А ти сама, ти ні з якими Лордами не домовлялася?! І взагалі, це справді був анальгін?!

Я вражено глянула на Дафну. Її дрібно трясло, її чорне скуйовджене волосся розсипалось по плечах, під очима, які сяяли якимсь нездоровим блиском, зачаїлись темні тіні.

– Господи, Дафна, з тобою все гаразд?

– Ні, не все… - вона закрила обличчя руками і, схоже, заплакала. Тільки це був незвичний плач, схожий на агонічне посмикування зламаного механізму… Мені стало якось моторошно. Пересиливши себе, я підсіла на ліжко Дафни і обняла її за плечі.

Якийсь час ми просиділи так, не рухаючись. Мені навіть здалося, що все на світі зупинилось, і віднині єдина міра часу - дафнині скорботні схлипування…