Читать «Кодло» онлайн - страница 54

– І що, бачив щось? Е-е, або когось?

– Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…

– Драбина?

– Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.

– Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?

– Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.

– Дуже дотепно, - мовив Еван, - Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.

– Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.

– Е-мм, Боян, - втрутилась я, - під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?

– Ага, хропіння Евана! - радісно повідомив Боян.

– Ах ти ж собака скажена! - незлостиво відгукнувся Еван.

– А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?

– Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора - швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?

– І ти мовчав! - вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.

За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.

Комора зі швабрами справді мала місце - це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі - запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…

Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті - було помітно, що стелаж недавно відсували.

Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо-романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.

Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, - все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І пил. Пилу було море; він був пухнастий і м’який, здіймався при кожному кроці і забивав ніздрі задушливою бридкою хвилею.

Коли ми трохи призвичаїлись до цього практично відсутнього освітлення, нам вдалось розгледіти нутрощі вежі: брудна древня валіза, якесь залізяччя, ланцюг і… і тіло. Тіло лежало в пилюці і тихо стогнало. Це була Дафна.

Втім, впізнати її було не так вже й просто. Не знаю, як хлопці, а я просто ідентифікувала її шовкову піжаму бузкового кольору, котра завжди викликала в мене легку заздрість. Тепер, щоправда, від заздрості не залишилось і спогаду. На голові Дафни була якась моторошна залізяка, схожа на клітку, котра частково закривала обличчя і кріпилася під підборіддям. Від клітки до валізи тягнувся тяжкий залізний ланцюг. Найстрашніше, що в цій конструкції була залізна смужка, вкрита шипами, котру жертва мусила тримати в роті. Я вже десь бачила таке страхіття. Лише де?