Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 22

«Коли сідаєш за весло, - шепотіла жінка-птах, - думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев'яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок - думки твої безвідрадні, буде палати сонце - надія твоя невичерпна, буде сходити місяць - погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку - думках твоїх, в тому місяці - погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, в яких солоних та гірких морях!»

М'які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих - що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей - воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…

Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі, котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий - риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:

– Я їду туди, де кінець цієї стежки. Йому уявлялося батькове обличчя.

«Мені зараз потрібен батько, - думав він, - бо тільки він відповість на всі мої запитання!»

Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.

«Тільки спокій врятує мене», - думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, - це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…

Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п'яними, очима і всміхнувсь у вус.

– Ви не тримаєте до нас зла, пане? - спитав він.

– Не тримаю зла! - відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.

– Це я наказав, і щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, - мовив князь.- Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.

– Це велике завдання, пане Білинський! - відгукнувся Олізар.

– Тепер ви стали нашим до решти, - сказав князь, крешучи вогонь до люльки. - І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?