Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 20

Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.

– Хотіли щось сказати? - почув він князевий голос- Чи визнаєте вину свою?

– Визнаю свою вину, - швидко сказав він.

– Яка ж ваша вина?

– Все, що зволите, то і є моя вина, - так само швидко відказав Олізар.

– Ви хотіли тікати?

– Я хотів тікати.

– Чому?

– Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.

– Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?

– Присягав, - сказав він крізь сльози.

– Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! - вигукнула пані Павучиха.

– Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, - сказав Розенрох.

– Велика кара! - крикнули, як ворони, вартівники.

– Кара! - відгукнулися тонкі голоси дівчат.

Розв'язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м'яку, сиру землю.

– Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? - спитав князь.

– Я зроблю все, що накажете! - пробурмотів Олізар.

– Може, вам нас жаль? - вкрадливо спитав князь.

– Мені жаль себе, - відказав Олізар.

– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? - спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

– Я його вигадав, - відгукнувся Олізар.

Князь поплескав його по плечі.

– То тільки казка, авжеж? - спитав м'яко.- Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…

– Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, - сказав Олізар.

– Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!

– Хочемо дослухати вашу оповідь, - докинула пані Павучиха.

– А після того? - спитав з надією Олізар.

– Після того? - перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся.- Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? - спитав, князь.

– Тоді ми вас відпустимо, - сказала стара добродушно.

– Ви забуваєте про море вічної згуби, - мовив Розенрох.- Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!