Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 23

Олізар слухняно спинив весло.

– Пан Розенрох - наш учений. Він обгрунтував для нас най-мудріше, найправдивіше, найнепохибніше вчення про світ та закони його руху. Ми всі, навіть жінки, вивчаємо це вчення, вивчатимете його й ви…

– Треба для цього моєї згоди? - спитав Олізар.

– Ні! - відрізав князь. - Правила, за якими ми тут живемо, не подаються до розгляду, а мають виконуватися.

Олізар хитнув. На душу йому клалася пригніта, але він всміхнувся князю: нічого незрозумілого поки що той не говорив.

– Пані Павучиха - це наша ткаля, - сказав князь, - Вона нас усіх оберігає як мати, жаліє нас і турбується за нас як господиня замку.

– Чи вона вам не жінка, ваша милосте?

Князь скинув на нього важким поглядом, але не відповів. Вартівники вартують, і то їхня робота! - сказав князь.

– Кого і від кого? - спитав Олізар.

– Нас усіх, - коротко відрік князь. - І від себе самих. Дуже рідко трапляються в нас гості…

Князь раптом озирнувся на двері й зашепотів:

– Не думайте, що я чи хто інший і справді настільки дурні, що вважаємо: ваша розповідь - вигадка. Але наші закони забороняють визнавати, що, крім нашого світу, є ще якийсь інший. Через це ви, розповідаючи, не повинні переконувати нас, що розказуєте правду…

– Але кожен знає, - сказав Олізар, - що я звідкілясь узявся. Та й ви самі ставите одного вартівника обличчям до степу.

– Це так, - мовив князь, - але нам не треба про це думати. Наше вчення будується на вірі, а не на розумі. Через це ми засади нашого життя також не оцінюємо, а вивчаємо їх і засвоюємо як данність. Через це ми й кажемо: поза нашим замком - порожній світ. І хоч той часом присилає, як оце вас, посланця, ми маємо бути твердо переконані, що то посланець не світу, а порожнечі. Казок і вигадок ми не забороняємо й не заперечуємо, але з твердим упевненням, що це таки казки. Тямите, чому дозволяємо вам розповідати свою історію?

– А де поділися ті, хто заходив сюди раніше? - спитав Олізар, трохи хвилюючись.

– Не на всі запитання я можу вам відповісти, - сказав князь.- Ваш брат - як звір дикий, і дуже важко привчити вас до наших законів, але ми не губимо надії, що нам це вдасться. Був тут один… Але ні, пане, я не можу про це вам розповісти, бо мене було б за те піддано ще тяжчим мукам, ніж вас.

– Але ж ви володар цього замку! - вигукнув Олізар.

– Я підлягаю законам нашого існування так само, як інші, а може, й суворіше. Зрештою, сьогодні володар я, а завтра хтось із наших вартівників…

– То замок тоді не ваш? - спитав здивовано Олізар.

– Мій, поки дотримуюся правил, - спокійно провадив князь далі.- У своєму помешканні ви не могли не помітити таких собі золотих ґудзиків. Не чіпайте їх, бо вони допомагають нам жити. Все, що говорите ви, чуємо всі ми й навпаки - це вам треба знати також… За переступи в нас карають і не так легко, як ото покарали вас. Всіх, усіх карають!

– І вас?

– І мене, бо моя влада тільки дочасна, як все в цьому світі. Але поки я її тримаю, буду пильно стерегти, щоб всі наші закони твердо виконувалися.