Читать «Птахи з невидимого острова» онлайн - страница 21

Олізар звів голову.

– Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, - сказав він.- Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.

– Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! - вигукнув Розенрох.- Повинні запам'ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…

Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…

11

«Ну от, - думав він, -я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, бук сон," а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»

Поцілунками він стоплював пір'я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна - наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло - наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі - наче два степові озера синющі; уста - мов тюльпани у тому степу; щоки - мов шепіт коханої в смерканні; руки - мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт - мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся - мов вітри тихі, а лоно - мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо - наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з'являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю - вона була для землі як срібний пасок. Початок її - в саду, в якому він тільки-но блукав, а кінець біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.

«Сину, - шепоче дід, - сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».