Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 91

— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.

— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.

— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.

— Що знав?

— Що знадобиться тепла вода.

— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.

— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!

— Це тільки означає, що я кохаю тебе.

— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.

— Справді?

— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.

Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.

Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.

— Яку дівчину?

— Що рвала стиглі вишні.

— А хіба з тобою не так було?

— Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

— Отож-бо.

— Але звідки ти це міг знати?

— Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

— А що ти ще можеш про мене побачити?

— Нічого. Мені й цього достатньо.

Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

— Але я повинна це розповісти.

— Ти про що?

— Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…

Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

— Мене зґвалтували «дайоші».

Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

— Їх було троє, — сказала вона.

— Припини.

— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

— До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — «жрать давай!» — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…