Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 89
Василь Шкляр
Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.
— Тобі зараз можна? — спитав він.
— Що можна? — Тіна вдала, що не зрозуміла його.
— Ну… це…
— Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.
— Це не просто, це дуже любо — спати з тобою, — сказав він. — Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.
— Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.
— Ти хочеш дитину?
— Якби так сталося, я б її зберегла.
— Навіщо тобі дитина без батька?
— А ти хіба хто?
— Мене не буде, — сказав він.
— Як не буде?
— Сама знаєш.
— Ти не кохаєш мене?
— Ні, якраз я тебе дуже кохаю.
— Повтори, — попросила вона.
— Я тебе дуже-дуже кохаю.
— Тоді чому тебе не буде з нами?
— Ти знаєш, — повторив він.
— Нічого я не знаю.
— Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…
— Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.
— Що за тим кордоном робити? — спитав він.
— Там багато наших, там наш уряд.
— Нашого там уже нічого немає.
— Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.
— Могли б. Тільки це не для мене.
— Чому?
— Тому, що на моєму прапорі не було напису «Воля України або закордон».
— Смерть не обирають, — сказала вона.
— Але вона обирає…
— Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.
— Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.
— А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?
— Саме на таких могилах і проростає мета.
— Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.
— Чую. Чую, як своє серце.
— Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.
— Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.
Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.
— Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.
— Я знаю, чого ти мене не любиш, — схлипнула вона.
— Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.
— Ні, ти розчарований. І я знаю чому.
— Он як.
— Тому що взяв мене не дівчиною.
— Уперше чую, — здивувався він. — Уперше чую, що ти не дівчина.
— Ти смієшся.
— Чого б я сміявся?
— Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, — сказала вона. — Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?