Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 93
Василь Шкляр
Він наповнив михайлика, подав Тіні.
— Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.
Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.
— Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.
— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.
— Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.
Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.
Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.
— Дякую тобі, моя пташко.
— Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.
— Ти в мене дограєшся.
— Знову візьмеш дубця?
— Візьму добру палицю.
Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.
— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.
Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.
— Ах!!!
На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:
— Де ти взяв таке диво?
— Не бійся, не вкрав.
Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.
— Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.
— Ти ще не таке заслужила. Приміряй.
— На який палець?
— А на який зодягають вінчальний перстень?
— Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.
— От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.
— Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.
— Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…
Він ледь-ледь не сказав: «Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко».
— Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.
— Авжеж.
— Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.
— Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.
— Чому?
— Не питай і не сердься. Так треба.
Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.
— Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.
— Коли зможу — дам знать. Я кохаю тебе, моя пташко.
Він знов закурив. У стодолі зависла напружена тиша.
А потім її сколихнуло глухе, протяжне «пу-гуі».
Чи то сич прилетів і всівся на стрісі, чи, може, то кричала нещасна Лящева душа.