Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 90
Василь Шкляр
— Навіщо?
— Я думала, чоловікам це завжди цікаво.
— Мені — ні, — сказав він.
— Я хочу, щоб ти знав.
— Мені це не цікаво.
— Я мушу про це розповісти.
— Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.
— Як це — у тринадцять?
— А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота — й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?
Тіна озвалася не відразу.
— Звідки ти взяв це? — нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.
— Іди до мене. — Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.
— Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.
— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.
Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, — і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.
Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.
— Як ти мене знайшла? — спитав він.
— Де?
— У церкві, на цукроварні, в шпиталі…
— Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?
— А в дивізійному штабі в Умані?
— Ні, там я побачила тебе вперше.
— І чому ж так швидко попрощалася?
— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.
— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.
— Ні, не могли, — заперечила Тіна.
— Чому?
— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.
— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику «
— Де?
— У бою.
— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.
— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.
— Ти весь у шрамах.
— Вони не болять.
— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.
— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.
— Вони самі попросили розважити їх «какім-то хохляцкім водевільом». Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.
— Як у тебе все просто, — здивувався він.
— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.
— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.
— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.