Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 101

Гарді важельками повернув праворуч і ліворуч об’єктив телекамери всередині беватрона: все було на своєму місці, готове для досліду. “Спробувати?..” Ще не вирішивши остаточно, він увімкнув насоси відкачування, щоб підвищити вакуум у камері. Серед лабораторної тиші почувся тихий гарячковий стукіт насосів.

Доктор Енріко Гарді, чи, як переінакшили його надто музикальне для англійської мови італійське ім’я, Ендрю Хард, був головним експертом комісії Старка, яка розслідувала катастрофу в Нью-Хенфорді. Ось уже три місяці він із своєю групою досліджував радіоактивні зразки, підібрані на місці вибуху, опромінював пластинки нейтріуму, запідозрюючи, що саме в ньому й ховається загадка, — і безрезультатно. Спалах, який перетворив завод разом з його працівниками в пил, пару й купу світних уламків, радіоактивний труп доктора Вебстера, вбитого вартовим, незрозумілі спектри випромінювання уламків, — все це, здавалося, надовго залишиться таємницею.

Місяць тому армійські пости дозиметричної розвідки, що знаходяться в Ірані й Туреччині, зафіксували підвищення радіації північно-східних повітряних течій. Аналіз проб повітря, що його зробили пости, виявився схожим на аналізи радіоактивного повітря над Нью-Хенфордом. “Значить, — думав професор Гарді, — там, звідки дув вітер, десь у Сибіру чи в радянській частині Середньої Азії, сталося щось схоже на Нью-Хенфорд? Якесь велике й жахливе явище ховається в цих чорних пластинках нейтріуму… Невже відкриття його можливе тільки з допомогою катастрофи?”

Ідея, яку зараз обмірковував Гарді, була досить-таки розпливчаста: піддати нейтріум складному опромінюванню, кинути на нього весь комплекс ядерних частинок, які тільки можна одержати в беватроні, — мезони, протони, електрони, позитрони, гамма-промені. Це повинно дати якусь складну взаємодію. Яку? Професор Гарді не любив провадити досліди, не прикинувши спочатку, що з них вийде. У грі з природою, він, як досвідчений шахіст, звик передбачати на кілька ходів наперед. Але сьогодні він тільки даремно витратив день, намагаючись розрахувати дослід…

“Ну, то як, провадити чи ні? — ще раз запитав себе Гарді і, розгнівавшись на свої вагання, вирішив: — Провадити!”

Лабораторний зал уже поринув у темряву, але професор ясно уявляв усе, що відбувалося від рухів його пальців на пульті. Ось гучно брязнули пластини сильнострумних контакторів; це у віддаленому кінці залу увімкнулися високочастотні генератори. Пружно загули котушки електромагнітів — по кільцю беватрона забігало магнітне поле. Спалахнула сигнальна лампочка; гострий червоний промінчик упав на худі руки професора — це за бетонними стінами зайнялися електричні дуги в іонізаційних камерах. Затанцював на екрані осцилографа тонкий зелений промінь і, поступово заспокоюючись, почав виводити плавну криву — “електронний робот-оператор” вирівнював режим роботи беватрона. Вгорі зайнялася тріпотливим синьо-червоним світлом неонова лампочка — сигнал того, що в камеру помчав пучок прискорених частинок.