Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 102
Володимир Іванович Савченко
Гарді зійшов з мостика, взяв на столі аркушики з розрахунками режиму, повернувся до пульта і почав встановлювати ручки й перемикачі в потрібне положення. “Мої колеги, мабуть, дуже здивувалися б з такого ненормального режиму”, посміхнувся він. Незабаром у камері до чорної плями нейтріуму припав голубуватий прозорий промінчик.
На столі в лабораторії задзвенів телефон. Гарді спустився вниз, зняв трубку:
— Слухаю.
— Хто вмикає беватрон? — запитав знебарвлений мембраною голос.
Гарді назвав себе.
— А-а, добрий вечір, містер Хард… Це дзвонить черговий із підстанції. Коли закінчите, подзвоніть мені, будь ласка, ми вимкнемо високу напругу.
— Добре, — пообіцяв Гарді і поклав трубку.
“Так, тепер треба чекати”. Він сів за стіл, запалив цигарку. “Що ж вийде?” Взяв аркуш паперу, розкрутив авторучку й замислився.
“Що ж повинно вийти?”
Аркуш паперу так і залишився чистий.
…Стримане монотонне гудіння, ритмічний перестук вакуум-насосів, пізній час, — усе навівало дрімоту. Гарді відчув, як сонно злипаються його повіки; крутнув головою, поглянув на годинник: “Ого, початок одинадцятої! Ну, що там?” Він поправив халат і зійшов на мостик.
Лампа-підвіска в камері заважала як слід розглянути пластинку, і Гарді вимкнув її. Чомусь сильно закалатало серце. “Але ж я ще нічого не побачив…”
Голубуватий промінь з ядерних частинок, як і раніше, впирався в чорну пляму на мармурі. Але в самісінькому центрі плями, на нейтріумі, під променем блищала якась цяточка.
Тремтячими руками, не потрапляючи гвинтами в гнізда, професор прикрутив до перископа збільшувальну приставку, навів її на різкість: цятка перетворилась у маленьку тремтливу у нерівному бузковому світлі променя краплинку. “Що це?!” Удари серця відлунювали у вуха, голова сповнилась якимсь хаосом непевних гарячкових здогадів, думок, припущень; вони шастали, як рекламні щити мимо автомобіля, що мчав по шосе у стокілометрових перегонах.
“Нейтріум ожив — мезони викликали взаємодію. Та не в тому річ… Що це? Якась речовина… Метал? Рідина? Розплавлений нейтріум? Ні, це якась ядерна реакція… Невже нейтріум знову перетворився у звичайну речовину, в атоми металу?..”
Всесвіт зник, був лише він, професор Енріко Гарді, і малесенька краплинка Невідомого, що тремтіла під ядерним променем.
“Невже нейтріум справді первинна речовина, з якої можна робити будь-які атоми?!” Гарді трохи не задихнувся від цього здогаду.
В голові ширилась і звучала все сильніше чудова мелодія: ось воно, те велике й прекрасне, заради чого він живе й працює! Заради чого приїхав у цю чужу країну! Ось воно! Там, у космічній порожнечі камери беватрона, з його волі народжуються світи, виникають атоми! Що є могутніше в світі, ніж могутність знань? Чи є більше щастя, ніж перемога над природою?
Горда мажорна мелодія гриміла, і Гарді нечутно підспівував їй. Коли б він був у спокійнішому стані, то зрозумів би, що ця музика не належить жодному з композиторів світу, вона народилася щойно у ньому самому…