Читать «Відважні» онлайн - страница 90

Одразу ж всередині «чорнильниці» почулося шипіння.

— Кидай!.. Кидай!.. — закричав Миколка.

Не тямлячи себе, Вітя розмахнувся і щосили швиргонув «чорнильницю». Хлопці присіли за кузов перекинутої машини.

«Чорнильниця» вибухнула так оглушливо, наче це була стокілограмова бомба. Кілька осколків просвистіли над головами хлопців, а один з них уп'явся в шину автомобільного колеса.

— Оце то чорнильниці! — похитав головою Миколка. — Це ж ручні гранати!.. Він вийшов з-за свого укриття.

— Дивись, від села йде машина, — швидко сказав він. — Давай тікати!..

— Не встигнемо… — розгублено відповів Вітя.

— І треба ж було нам зв'язатися з цією гранатою! Вони напевно бачили вибух…

Тікаємо!

Куди ж?

У поле… Візьмемо гранати. Будемо відбиватися…

Миколка подумав: «Не можна порушувати наказ Колесника. Якщо тікає — значить, у чомусь винний».

— Вітю, я залишуся на дорозі один, — сказав він, — а ти йди заховайся он у тих кущах… Якщо вони нічого мені не зроблять, ти виходь…

— А якщо зроблять? — з тривогою запитав Вітя.

— Тоді не знаю, — непевно сказав Миколка. — Повертайся назад.

— Я не ховатимусь, — рішуче заперечив Вітя. — Я буду в засідці. В разі чого, прийду на виручку. Стану кидати в них гранати.

Вітя розкрив торбу, опустив у неї десятка півтора «чорнильниць» і, пригнувшись, побіг у кущі, що росли недалеко від дороги. Кущі ці були невеликим острівцем серед рівного поля. Відступати нікуди, але й підійти до кущів не так-то просто, якщо звідти полетять гранати…

Миколка поправив на плечі торбу, хотів нахилитися і взяти гранати… А що, коли обшукають? Запитають, для чого брав гранати… Не виправдаєшся.

Поборовши спокусу, він повернувся і пішов назустріч машині, яка швидко наближалася. Це була відкрита легкова машина, у ній сиділо повно людей. Один навіть примостився ззаду на запасному колесі, і голова його височіла над іншими.

Миколка швидко йшов по обочині, він устиг віддалитися од місця події метрів на триста, коли машина порівнялася з ним, і шофер різко загальмував.

Поруч із шофером їхав уцілілий автоматник; у нього була забинтована голова. Ззаду, подавшись уперед, сидів чоловік з великою головою, рідким розпатланим волоссям, що не могло покрити лисину, у старому чорному піджаці і при галстуці, невміло пов'язаному на зім'ятій сорочці, — як пізніше дізнався Миколка, це був староста села Стрижевці. Обіч нього, держачи в руках автомати, лякливо позирали два поліцаї, а третій, що примостився на запасному колесі, думав тільки про те, щоб не зірватися.

— Ей, хлопче! Що там вибухнуло? — крикнув староста.

Хоч Миколка й приготувався до цієї зустрічі, але, побачивши стількох озброєних людей, відчув, що у нього пересохло в роті.

— Я тебе питаю, чортів сину! — вилаявся староста. — Під'їхати можна? Нічого не горить?..

— Ні, — тихо відповів Миколка.

— А що це за вибух?

— Не знаю, дядечку…

Староста перезирнувся з поліцаями і знову роздратовано звернувся до Миколки:

— Я тебе, дурня, питаю: там, значить, нічого більше не вибухає?..