Читать «Відважні» онлайн - страница 92

Миколці хотілося крикнути: «Вітю, кидай!» — але він побоявся: Вітя може загаятись, і тоді вони загинуть обоє.

Можливо, так краще. Коли вони загинуть, хто ж тоді повернеться до партизанів і доповість Колеснику про все, що з ними сталося? Якщо Колесник знатиме, що їх спіткала невдача, він пошле когось іншого. Тепер батько вже ніколи більше не побачить свого Миколку!..

Важкий вибух пролунав зовсім поряд. Скрикнувши, попадали поліцаї. Автоматник і староста кинулися в різні боки. Шофер очманіло схопився за кермо і, не тямлячи, що він робить, дав задній хід. Це врятувало його від другого вибуху, що звалив автоматника, який метнувся було до кущів.

Миколка відчайдушно рвонувся, перевалився через борт і впав на землю. Він безпомічно борсався, стараючись звільнитися від ременів…

Шофер щось розгублено бурмотів. Зненацька до машини підбіг староста. Одним махом він кинув Миколку на заднє сидіння, скочив у кабіну, грюкнув дверцятами, і машина, круто розвернувшись, помчала до села.

Староста лаявся цілу дорогу. Він не міг збагнути, що сталося. Звідки летіли гранати? Шофер, який не знав майже жодного російського слова, намагався йому щось пояснити. Він, мабуть, бачив…

«Ось вам, ось вам!» — зловтішно думав Миколка. Він був радий, що не помилився у Віті. Недарма кажуть, що тільки у випробуваннях перевіряється справжня дружба!

Розділ двадцять другий

ВІТЯ ДІЄ

Вітя забрався в саму гущавину і примостився в неглибокій ямці. Над ним тихо шелестіли гілки; кожен порив вітру зривав з них листя, і воно падало на шию і руки хлопця, наче бажаючи прикрити його, уберегти від небезпеки.

Спершись на лікті, Вітя з хвилюванням спостерігав, як скорочується відстань між Миколкою і автомобілем, що швидко мчав йому назустріч. «Навіщо він пішов? — розпачливо подумав Вітя. — Якось би пересиділи разом!..» Йому захотілося вискочити і покликати товариша, але було вже пізно: машина загальмувала поруч з Миколкою.

Все, що він згодом побачив — сильний удар солдата, який збив Миколку з ніг, коротка і нерівна боротьба Миколки з товстим кульгавим чоловіком — приголомшило Вітю. Не знаючи, що діяти, він заметався на місці. Завжди нерішучий, він ладен був зараз, не роздумуючи, кинутися туди, до Миколки.

В той же час Вітя розумів: один необачний крок — і вони обоє загинуть. Треба щось придумати! Навіть дорослому, досвідченому бійцеві не легко було б знайти вихід із такого становища, а Віті доводилося приймати своє перше, таке відповідальне рішення без сторонньої допомоги.

Він завжди охоче підкорявся тому, хто його вів за собою. Це звільняло його від необхідності відповідати за свої вчинки. Так з самого дитинства виховували його в сім'ї. Вітин батько помер, коли хлопчикові не сповнилося і трьох років, а мати оберігала сина від будь-який турбот, не дозволяла навіть цвяха в стіну забити, — сама працювала, вела господарство і доглядала Вітю. «Вчися, синку, — казала вона, — це твоя головна робота»…