Читать «Відважні» онлайн - страница 88

День випав теплий. Такі дні літо відвойовує у осені, щоб попрощатися ще раз, примусити пожалкувати, що воно кінчилося.

Хлопці не знали, що Колесник ще вчора послав зв'язкового до Микити Борзова. Можливо, тому пощастить влаштувати собі службову поїздку на будівництво і там зустрітися з Охотниковим.

Колеснику й досі було незрозуміло, чому гітлерівці будують укріпрайон так далеко від лінії фронту. Невже вони не вірять, що їхні війська зможуть утримати оборону на березі Дону? Якщо вони так поспішають, значить, чекають наступу радянських військ, бояться його. А коли так, то партизанський загін мусите бути готовим до рішучих дій. Тільки-но на Дону почнеться наступ, партизани рушать громити тили гітлерівців. Але це в майбутньому…

Ось і закінчився ліс. Придорожні кущі ховають хлопців, а вони із свого укриття бачать далеко… Дорога біжить полями до великого села. Біленькі мазанки, між ними зрідка цегляні будинки… Це село Стрижевці. До нього кілометрів сім-вісім.

Поки хлопці йшли лісом, вони почували себе досить спокійно. В разі небезпеки можна заховатися за кожним стовбуром, причаїтися в ямі, втекти. А на відкритій дорозі не побіжиш. Одразу дожене куля…

— Ну, чого тут стояти? — сказав Миколка, долаючи страх, в якому він нізащо не признався б Віті. — Гайда!..

І, розсунувши гілки кущів, вийшов на дорогу. Вітя рушив за ним, лякливо озираючись навсібіч.

Вони пройшли кілометрів півтора і нарешті трохи оговталися. Дорога була безлюдна. Старим грейдером війська майже не користувалися: після невеликого дощу його розвозило так, що навіть трактори грузли у липкій грязюці.

Але треба ж було якомусь німецькому інтенданту поїхати саме цією дорогою! Хлопці почули наростаючий гуркіт мотора і оглянулися. Вслід за ними, важко підскакуючи на вибоях, рухався великий «крупп», навантажений ящиками.

Ноги самі понесли хлопців у різні боки. Вже в полі Миколка отямився і примусив себе повернути на дорогу. Вітя притаївся, було, під якимсь кущем, але, побачивши, що Миколка не ховається, виліз і підійшов до нього.

— Ходімо, ходімо, Вітю, — сказав Миколка, — а то гітлерівці подумають, що в нас якісь наміри. Нехай бачать. Не бійся, нічого вони нам не зроблять.

І хлопці, пересилюючи бажання оглянутися, пішли далі, хоч їх так і поривало кинутися навтіки від цієї дороги, від величезного грузовика, що наближався до них.

Ось він уже зовсім близько. Масивні колеса гучно підминали під себе колію. В кабіні поруч із солдатом-шофером сидів єфрейтор, вилицюватий німець, і грав на губній гармошці. Обидва посміхалися. Коли машина догнала хлопців, єфрейтор висунувся з кабіни і щось крикнув. Хлопці нічого не розібрали.

В кузові, притулившись один до одного, сиділи на ящиках троє автоматників. Вони не звернули на хлопців ніякої уваги. Машина проїхала, залишивши за собою клуби смердючого диму.

— Ну от, і зовсім не страшно! — сказав Миколка. — Що ми для них?.. Бачать — ідуть двоє хлопчаків, нікого не чіпають…