Читать «Відважні» онлайн - страница 91

— Н-ні, — сказав Миколка; він відчув на собі погляд автоматника, який сидів поруч із шофером.

— Ну, поїхали! — сказав староста, вдоволений допитом, і торкнув шофера за плече.

Але в цей момент автоматник відчинив дверцята машини і вискочив на дорогу. Він повільно підійшов до Миколки і зупинився перед ним, широко розставивши ноги. Миколка глянув йому в обличчя і раптом зрозумів, що все пропало, тепер уже не викрутишся. Він добре пам'ятав цього солдата, який стояв вартовим на переїзді біля станції. Треба тікати! Але куди? Солдат одразу ж скосить його автоматною черою… Залишалося одне: стояти і чекати, що буде. Шкода, що він не взяв гранати! Кинув би зараз одну в машину, другу собі під ноги… Сам би загинув, але й ворога б знищив.

Гітлерівець постояв трохи із зловтішною посмішкою на худорлявому, з запалими щоками обличчі, затим повільно підійшов і з усього розмаху вдарив хлопця по обличчю.

Миколка упав і, затуливши обличчя долонями, дико закричав:

— Дядечку! Не треба!

Ще не розуміючи, в чім справа, староста здивовано спостерігав цю сцену. Хлопчисько як хлопчисько. Хіба мало їх блукає зараз по дорогах.

— Герр зольдат, — сказав він, перемішуючи російські слова з німецькими, — дідько з ним, з кнабе!.. Бітте!.. Нам ніколи!..

Гітлерівець ступив до машини і заходився люто кричати на старосту, тицяючи пальцем вбік Миколки:

— Партизан!.. Коров!.. — Він швидко підвів руки вгору. — Бандит!.. Цвай юнген! Дохлий коров!..

Староста нарешті збагнув, про що йдеться. Солдат, видно, впізнав одного з тих, що привели корову на станцію. То он який птах несподівано потрапив їм до рук! Він виб'є з цього хлопчиська всі потрібні відомості і сам доставить його до міста, в гестапо.

Староста виплигнув з машини, припадаючи на ліву ногу, підбіг до Миколки і схопив його.

Миколка рвонувся і вкусив старосту за руку, той охнув, але хлопця не випустив. За хвилину, із зв'язаними руками і ногами, Миколка, зігнутий в три погибелі, лежав у машині біля ніг поліцаїв, які глузливо поглядали на нього.

— От щеня! — лаявся староста, потираючи укушену руку. — Зажди! Знатимеш у мене, з чим редьку їдять…

Миколка мовчав. Тонкі ремені, якими він був зв'язаний, вп'ялися в тіло. Хлопець не уявляв собі, що зможе витерпіти такий біль. Бувало, подряпає коліно і біжить додому, щоб залити йодом. А коли йод починав щипати, він ойкав, це здавалося йому нестерпним. А зараз терпів. Терпів і мовчав…

Машина трохи проїхала і зупинилася. Староста, автоматник і поліцаї вийшли з неї й стали оглядати те, що залишилося від «круппа», вантажу та солдатів, а шофер запалив цигарку і привалився до спинки сидіння. Він палив, одним оком зиркаючи на хлопця.

Можливо, десь у Німеччині і в нього лишився такий самий синок. Шофер хмурився, жував сигарету і зітхав.

Автоматник і поліцаї перетягли трупи вбитих на узбіччя дороги і поклали їх рядом. Староста шкандибав від одного ящика до другого, його брала досада. Нічого цікавого! Якби консерви, а то гранати. На біса вони! З них юшки не звариш…

Незважаючи на гострий біль, Миколка трохи підвівся і сперся на сидіння. Звідси йому було добре видно і розбиту машину, і кущі, в яких притаївся Вітя. «Чого ж він чекає? — тужливо думав Миколка. — Закидав би їх гранатами!.. Жоден не уцілів би!.. Мабуть, боїться влучити в мене!..»