Читать «Відважні» онлайн - страница 22
Александр Исаевич Воинов
Якушкін розвів руками і відступив.
— Бог вас покарає, Микито Кузьмичу! Губите людей ні за що!.. Іди до мене, Миколко, я тебе поцілую, мій хлопчику. В мене немає сил захистити тебе, але я клопотатиму, щоб тебе відпустили.
Микита Кузьмич відчинив двері навстіж.
— Іди вперед! — глухо сказав він Миколці. — Та не подумай тікати. Коли я на службі, у мене немає родичів.
Якушкін провів Миколку до воріт. Тут Миколка з ним попрощався. Рудий поліцай вже чекав його посеред дороги і на знак Борзова підштовхнув хлопця стволом автомата.
— Іди, іди! Швидше!
Миколка пішов попереду поліцая, дядько Микита порівнявся з ним.
— Чорти б тебе забрали, наробив ти мені клопоту! — півголосом лаявся він. — Чого тікав? Тепер доведеться тобі сидіти в підвалі. Про одне прошу: мовчи. Навіть у підвалі мовчи…
Поліцай ішов надто близько. Дядько Микита замовк і лише час від часу багатозначно поглядав на хлопця.
Скоро Миколку штовхнули у підвал борошняного складу — тут поліцаї влаштували щось на зразок пересильної тюрми. Сюди приводили затриманих і вирішували, що з ними робити далі — передавати в гестапо чи вести справу тут. У підвалі ще пахло борошном і мишами. Тьмяне світло пробивалося з вулиці через мутне віконце під самою стелею. Вікно було настільки вузьке, що ґрат не ставили: доросла людина крізь нього не пролізе. У вікні виднілися латка неба і ноги вартового в грубих шкіряних черевиках.
Ліворуч біля стіни стояли збиті з товстих дощок, почорнілі від давності широкі нари. На них сиділи двоє дідів у порваних ватниках і худенька дівчинка в косинці і потертому пальті. У дальньому кутку лежав чоловік, укритий брудною шинелею.
За спиною лунко стукнули двері й заскрипів засув. Миколка повільно підійшов до нар і присів скраю.
Діди здивовано глянули на нього.
— Ну от, за дітей вже взялися!.. — сказав один з них; обличчя його було попсоване слідами віспи.
Дівчинка перестала плакати і з подивом глянула на Миколку. Те, що поруч опинився худенький хлопчик, такий же нещасний, як і вона, трохи заспокоїло її. Дівчинці було років п'ятнадцять; дві тонкі світлі кіски виглядали з-під косинки.
— Сідай сюди! — сказала дівчинка і посунулася ближче до стіни, поступаючись місцем. — Як тебе звати?..
— Миколка! А тебе?
— Майя!
— Я тебе на вулиці бачив.
— І я тебе бачила.
— Ти на Костромській живеш?
— На Костромській.
— Твій батько в депо працював?
— В депо.
— І мій у депо… Машиністом…
— А мій слюсарем. Як твоє прізвище?
— Охотников!
— А моє — Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.
Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:
— Тебе за що забрали?
— Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.
— А тобі скільки років?
— Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…
— А мені вже п'ятнадцять, — збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.
— Тебе за що? — поцікавилась вона.
Миколка насупився.
— В мене матір убили, — сказав він, — а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав — і сюди.