Читать «Відважні» онлайн - страница 20

— Ти називай мене Іваном Митричем, — сказав Якушкін, помітивши, що хлопець почуває себе ніяково, звертаючись до нього, — і не дуже метушись, присядь, відпочинь… Де це ти цілу добу пропадав? Я шукав тебе, просто з ніг збився. Думав, ти зовсім пропав…

Миколка розповів йому про все, що сталося з ним від того моменту, як його з площі повів до себе дядько Микита. Не розповів тільки про підслухану нічну розмову. Хоч Якушкін і викликав у нього довір'я, але щось підказувало йому — цю таємницю він нікому розкривати не повинен.

Мовчки вислухавши історію про те, як дядько Микита виказав утікача, Якушкін сидів мовчки, щось напружено думав.

— Який падлюка! — раптом сказав він. — Який зрадник! Продався за банку консервів!.. Ти добре зробив, що втік од нього.

— А якщо дядько Микита прийде сюди? — запитав Миколка.

— Не прийде, — впевнено відповів Якушкін, — він боягуз. Тебе ж він до себе нишком привів?..

— Сказав, щоб я не підходив до нього близько, а йшов ззаду…

— От бачиш!.. Він тебе з дому не хотів випускати, боявся, що поліцаї пронюхають, кому він доводиться родичем… Ну, нічого, є люди, які всьому ведуть облік…

— І ви їх знаєте? — схопився Миколка.

Але дивно — Якушкін якось зразу замкнувся, і його кошлаті сиві брови зовсім прикрили очі.

— Ну, це до діла не стосується, — ухилився він од прямої відповіді. — А твій дядько Микита ще за все відповість! За все!.. — І фотограф суворо погрозив пальцем. — І за життя твоєї матері відповість. Недолюдок!

У Миколки від болю защеміло серце. Він боровся з бажанням розповісти Якушкіну все до кінця: і про ту нічну розмову, яку він підслухав, і про явку в домі вдови, і про батька, який мучиться в таборі, і про те, що він хоче добитися до Геннадія Андрійовича й попросити в нього допомоги…

— Поглянь-но, здається, закипів чай, — сказав Іван Митрич, — кришка стукотить. Заварка в шафі.

Миколка вийшов на кухню. Чайник справді вже кипів, з носика клубочилась пара.

Хлопчик ухопив за залізну дужку, але пара обпекла йому пальці.

— Ой!..

— Що з тобою? — запитав з другої кімнати Іван Митрич.

— Пальці обпік, — відповів Миколка.

Але скрикнув він не лише тому, що обпік пальці. За вікном під тополею стояв дядько Микита. Звідки він узявся? Щойно Миколка дивився у вікно — в дворі не було нікого. Помітивши, що Миколка дивиться на нього, дядько Микита якимсь благальним рухом руки приклав пальці до губів. Що це означає? Попередження? Миколка повинен мовчати?..

Хлопець мимоволі обернувся: чи бачить дядька Микиту Якушкін? Старий переставляв у своїй комірчині якісь банки, і звідти долинав його глухий, надривний кашель. Коли Миколка знову обернувся, дядько Микита вже зник. На стежці, що вела до паркана, нікого не було.

Але в цей час рипнули східці, хтось довго шарив у темних сінях по дверях, шукаючи ручку, і, не знайшовши її, відчинив двері, потягнувши їх, мабуть, за клапоть повсті.

«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув: