Читать «Відважні» онлайн - страница 21

— Ей! Давай назад!.. — і підняв автомат.

Хлопець підкорився й повернувся в кухню. В сусідній кімнаті Іван Митрич вже зустрічав дядька Микиту, і вони завели розмову.

Миколка шукав, куди б йому заховатися… Для того, щоб вибратися на горище, треба проникнути в сіни й тоді пройти через кімнату, в якій на нього чекає дядько Микита. А підвал? Може, в підлозі є ляда?.. Ні, всі дошки міцно пригнані одна до одної, ляди не видно. В розпачі Миколка притулився до одвірка прочинених дверей і почав слухати, про що говорить Іван Митрич з цим клятим банщиком.

Але вони говорили не про нього. Іван Митрич просив дядька Микиту роздягнутися і присісти до столу. А той відмовлявся тим, що зайнятий, — проходив мимо і раптом згадав: давно не фотографувався, а тут якраз бургомістр Блінов вимагає, щоб його співробітники представили свої фотографії.

Іван Митрич розпитав, якого розміру потрібні фотографії, поскаржився, що тепер важко дістати хороший папір. Зв'язків з німецькими офіцерами він не має, а якщо зрідка йому й приносять папір, то він боїться купити: щоб не звинуватили потім, що він його вкрав. Микита Кузьмич обіцяв Івану Митричу дістати все, що потрібно, йому це не важко, адже він виконує спеціальне доручення міської управи.

Вони говорили поважно, як двоє людей, котрі знають собі ціну і посідають у суспільстві певне, помітне становище. Навіть у тому, яким тоном Іван Митрич звертався з проханням дістати йому фотопапір, відчувалася гідність. Він просить, але якщо це важко, то не наполягає. З свого боку Микита Кузьмич обіцяє, але не нав'язується.

Іван Митрич запросив Борзова прийти завтра вранці до ательє, і він зробить усе, що треба.

Потім вони замовкли. Здавалося, все вже було сказано, і Микита Кузьмич міг іти.

І справді, загуркотіли стільці. Микита Кузьмич підвівся і рушив до дверей. Миколка з полегшенням зітхнув.

Але Борзов раптом наче пригадав про щось дуже незначне:

— Ще одне, Іване Митричу!.. Тут хлопчисько за вами ув'язався. Мені треба буде захопити його з собою.

За дверима запанувало важке мовчання — видно, Іван Митрич збирався з думками, удар застав його зненацька.

— Ви говорите про Миколку? — запитав він, і голос його прозвучав твердо.

Це був голос людини, яка вирішила не здаватися. І Миколка враз повірив у те, що старий зможе його захистити. Він вибіг з кухні і кинувся до дядька Микити:

— Іди, іди звідси!

Дядько Микита кивнув головою на двері:

— Ходімо! Та швидше!

Якушкін заступив Миколку.

— Хлопчик залишиться тут, — сказав він рішуче.

— Ні, він піде зі мною!

Якушкін посміхнувся:

— Але ви, здається, його дядько? І ви знаєте, які можуть бути наслідки?

— Так, я все знаю, пане Якушкін. Він мій племінник, і тому я заберу його з собою. На це є наказ Блінова…

— Наказ Блінова? — перепитав Якушкін. — А навіщо Блінову цей хлопчисько?..

Дядько Микита сердито глянув на Миколку:

— Цей хлопчисько надто багато знає! І в нього дуже погано причеплений язик. Коротше кажучи, він піде зі мною. Він арештований!..